3) Зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації.
4) Пошук оптимального рішення капіталомісткості внутрішнього ринку. У відношенні цієї умови є істотне зауваження. У приватизаційних документах не знайшла відображення можливість залучення трудовим колективом (який у більшості випадків не має власних засобів на викуп підприємства) вітчизняних і іноземних інвесторів на договірній основі і можливість їх участі в організації суспільства покупців.
5) Створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації і підтримка цієї зацікавленості в процесі її проведення. На жаль, такої зацікавленості в основної маси населення немає. Це порозумівається як відсутністю чіткого визначення можливостей застосування приватизаційних майнових сертифікатів у процесі приватизації, так і неможливістю на свій розсуд розпоряджатися ними (продати, подарувати і т.д.). Сертифікати розглядаються тільки як можливість придбати акції підприємств – а це уже елемент примусової приватизації.
6) Необхідність соціального захисту населення в процесі приватизації. Елементами такого захисту можуть стать: продаж не тільки 20% акцій підприємств їх трудовим колективам; забезпечення державою гарантованих дивідендів на приватизаційні сертифікати найменш забезпеченим категоріям населення, можливість вкладати майнові сертифікати в акції найбільш розвинутих підприємств; неможливість перепрофілювання об'єктів соціально-побутового призначення протягом визначеного періоду при їхній приватизації.
7) Заборона на використання виторгу від приватизації для субвенцій слабким підприємствам. Кожна з названих організаційно-економічних форм приватизації має як свої переваги, так і визначені недоліки. Останні є результатом дії суб'єктивних і об'єктивних факторів до моменту його приватизації й у тому числі залежать від: рівня розвитку підприємств, ефективності його функціонування; стану основних фондів, матеріально-технічної бази; і соціальної інфраструктури; психологічного клімату в колективі, його волі і напрямку; наявності потенційних власника (за рівнем особистих доходів і заощаджень) – членів трудового колективу; співвідношення сил формальної і неформальної влади і т.д.
Для вибору організаційно-економічної форми приватизації необхідно розглянути найбільш характерні ознаки кожної з них.
Оренда, як відомо, припускає передачу засобів виробництва (майна) у тимчасове користування і володіння. Обов'язковою умовою реалізації орендних відносин є наявність двох економічних суб'єктів – орендодавця й орендаря, відносини між який складаються з приводу того самого об'єкта власності. Для продуктивного використання засобів виробництва орендар повинний одержати право володіння ними, що дається йому орендним договором. Таким чином, оренда, зберігаючи за власником право верховного розпорядження, припускає передачу орендарю господарських компетенцій управління, володіння, користування майном, унаслідок чого в нього виникає економічний інтерес по його ефективному використанню.
І у власника, і в безпосереднього виробника (орендаря) існує об'єктивна необхідність у фактичному присвоєнні результатів виробництва – прибутків, матеріальних благ, оскільки вони зацікавлені в задоволенні своїх життєвих потреб, реалізації своїх економічних інтересів. Однак власник свої інтереси реалізує в будь-якому випадку (незалежно від результатів виробництва він одержує орендну плату), тоді як орендар зацікавлений у максимальному підвищенні ефективності своєї господарської діяльності.
Засобу виробництва, орендовані орендарем, стають його власністю тільки тоді, коли вже належать йому, тобто після викупу цих засобів у власника (що обумовлено договором), а також у випадку, коли їхня вартість по закінченні терміну оренди цілком відшкодована, а вони ще зберігають свої корисні властивості.
Орендні відносини є засобом реалізації власності. Це відбувається в процесі відчуження – присвоєння. Практично він здійснюється шляхом надання власником орендарю (як суб'єкту реалізації власності) прав користування, володіння, часткового розпорядження орендованими засобами виробництва, а користування (економічні відносини між суб'єктами власності з приводу споживання її об'єктів), володіння і часткове розпорядження (відносини, зв'язані не тільки з використанням умов, але і з присвоєнням результатів виробництва) – атрибути єдиного процесу присвоєння, що характеризує процес реалізації власності.
Власність є фактичним, завершеним присвоєнням. Тобто орендар, що не є власником, наділяється правами користування, володіння, часткового розпорядження у відношенні майна власника. Орендарю дається широка економічна самостійність, однак це не означає, що він перетворюється у власника засобів виробництва.
Що ж стосується роздержавлення власності і передачі підприємств у власність їхнім трудовим колективам, то в цьому, здається, укладене істотне протиріччя. Державні підприємства – суб'єкти реалізації державної власності. Власником же є держава, що передає своїм представникам (суб'єктам реалізації власності) – підприємствам права користування, володіння і часткового розпорядження, тобто здійснюється процес реалізації державної власності. Якщо ж колектив підприємства бере в його в держави, то цей процес реалізації державної власності, накладається на нього. У цьому випадку колектив підприємства, здійснюючи право користування, володіння, часткового розпорядження, для того, щоб орендувати в держави засобу виробництва, що вже знаходяться в його користуванні, володінні і розпорядженні, повинний здійснювати той же самий процес, але ще і за орендну плату. Крім того, за тривалий термін орендар вступає в конфлікт із власником.