Ч.3 ст.49 Конституції України передбачає, що держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Ця норма є особливо актуально тепер, коли все більшої популярності набувають приватні лікувальні заклади, в тому числі і приватна швидка медична допомога. Медична практика згідно з Положенням Про порядок ліцензування підприємницької діяльності, затвердженим Постановою КМУ від 03.07.98 р. є видом підприємництва, що підлягає ліцензування в МОЗ України.
До речі, кількість підприємств, які надають приватну допомогу такого роду постійно зростає. В Києві вже давно функціонує приватна швидка медична допомога „Борис” (у Львові її аналог – „Богдан-Борис”), а з першого лютого 2001 року у Чернівцях працює приватна швидка допомога „Діомед”. Оплата в цих та інших подібних службах розраховується по-різному, оскільки визначається безпосередньо кожним окремим підприємством. Так, за приїзд та надання допомоги „Діомеда” треба заплатити 30 грн. (за київський аналог – майже вдесятеро більше). За ліки потрібно платити окремо.
Оплата праці медичних працівників, які надають невідкладну та швидку медичну допомогу регулюється спільним Наказом МОЗ України та Міністерства праці та соціальної політики України від 11.04.01 р. Про впорядкування та затвердження Умов оплати праці працівників закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення.
Оплата праці тих лікарів, які виконують в процесі надання невідкладної та швидкої медичної допомоги роботу, що зо своєю суттю не відрізняється від роботи будь-якого лікаря даної спеціалізації та посади, здійснюється згідно загальних положень даного нормативного акту.
Однак, він також передбачає і окремі норми в даній галузі. Тобто, в окремому порядку регулює:
- оплату праці водіїв автомобілів швидкої допомоги (в залежності від класу автомобіля) (п. 2.16.3);
- підвищення оплати праці керівників лікарень швидкої медичної допомоги, в складі яких функціонує станція швидкої медичної допомоги на 20% (п. 3.5.11);
- доплату в розмірі 50% годинної тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час медичним працівникам та службовцям, зайнятим наданням екстреної, швидкої та невідкладної медичної допомоги, водіям санітарних автомобілів швидкої, невідкладної медичної допомоги (п. 4.1.2);
- надбавки за тривалість безперервної роботи (в залежності від її тривалості, але не більше 40%) – старшим лікарям, лікарям та середньому медперсоналу виїзних бригад, водіям та молодшим медичним сестрам виїзних бригад станції (відділення) швидкої медичної допомоги (п. 5.1.6);
- надбавки за тривалість безперервної роботи (в залежності від її тривалості, але не більше 60%) – лікарям та середньому медперсоналу виїзних бригад незалежно від найменування посад, водіям виїзних бригад станцій (центрів), відділень екстреної медичної консультативної допомоги республіканських та обласних лікарень (п. 5.1.7);
- збереження надбавки в розмірах, що відповідають стажу безперервної роботи у виїзних бригадах за лікарями виїзних бригад станцій (відділень) швидкої медичної допомоги, які перейшли на посади головних лікарів станцій швидкої медичної допомоги, а також за працівниками з числа середнього медичного персоналу виїзних бригад станцій (відділень) швидкої медичної допомоги, які перейшли на посади фельдшера (медичної сестри) з приймання викликів та передачі їх виїзним бригадам або старшого фельдшера підстанції швидкої медичної допомоги (п. 5.1.12).
Управління невідкладною медичною допомогою покладається на МОЗ України та підконтрольні і підлеглі йому органи, установи та управління. Систему цих органів буде докладніше розглянуто пізніше. Положення про Міністерство охорони здоров’я, затверджене Постановою КМУ від 12.08.92 передбачає одним з основних завдань МОЗ забезпечення надання державними закладами охорони здоров’я загальнодоступної, переважно безплатної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню.
МОЗ відповідно до покладених на нього завдань:
1. Здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров’я, науково-дослідних, інших підприємств та установ, що перебувають в його функціональному управлінні, з питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань і забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення;
2. Установлює порядок надання населенню швидкої медичної допомоги спеціальною службою та ін.
Охорона права на невідкладну допомога здійснюється також за допомогою санкцій за відповідні злочини в кримінальному законодавстві. Таке закріплення є надзвичайно важливим і означає, що охорона прав в галузі охорони здоров’я є одним з пріоритетних напрямків діяльності держави. Важливими тут також є два такі фактори:
1) Ненадання невідкладної медичної допомоги є складом саме злочину, а не адміністративного правопорушення (незважаючи на існування Глави 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення „Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення”).
2) В новому Кримінальному Кодексі України від 07.04.01 р. злочини проти життя та здоров’я особи стоять на другому місці після злочинів проти основ національної безпеки України, а не після інших злочинів, таких як злочини проти державної власності, як це було у старому кодексі (хоча, можливо, в державі, яка статтею 3 своєї Конституції закріпила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, даний вид злочинів мав би стояти на першому місці).
Отже, в Кримінальному Кодексі (надалі - КК) є два подібні за своїм складом і відмінні за суб’єктом склади злочину. Це стаття 136 – „Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” та стаття 139 – „Ненадання допомоги хворому медичним працівником”.
Ст.136 КК передбачає відповідальність за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам та особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Частини друга та третя цієї статті передбачають покарання за ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан дитини належним установам та особам та за діяння, передбачені двома першими частинами, якщо вони спричинили смерть потерпілого.
Ст.139 КК передбачає відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може має тяжкі наслідки для хворого. Частина друга цієї статті передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі насліди. Отже, тут присутній спеціальний суб’єкт – медичний працівник.
Вищеназвані нормативні акти тим чи іншим чином регулюють відносини з приводу надання невідкладної медичної допомоги. Жоден з них не присвячений цьому виду медичної допомоги повністю, але це ті нормативні акти, які регулюють його найповніше. Крім таких актів є ще й акти, в яких невідкладна медична допомога лише згадується, але і їх можна віднести до таких, що визначають правове регулювання надання невідкладної медичної допомоги. Прикладами таких актів можуть бути:
Завантажити реферат