Подібні товариства скоро утворилися в Парижі і Гамбурзі. Ці товариства з різних причин виявилися недовговічними і розпалися, але ідея ця залишилися і в 1868 р. в Нью-Йорку була організована перша рятувальна станція.
З цього часу перша медична допомога при нещасних випадках стала стрімко розвиватися. Так, в 1878 р. в Лондоні було створено товариство „St. John Ambulance Association”, яке організувало станції та пости по наданню невідкладної медичної допомоги. В 1881 р. в Німеччині була організована „Samariter Verein”. В тому ж 1881 р. в Києві за ініціативою Товариства лікарів був „Гурток лікарів з метою нічних лікарських чергувань” і з 6 лютого того ж року при міській управі почав функціонувати на добровільних засадах пункт нічних чергувань, в якому працювало 19 лікарів (в 1882 р. – 21, ф в 1883 р. – 29 лікарів). Допомога при нещасних випадках надавалася безоплатно. Виклики додому до хворих оплачувались. Багато сил і енергії затратив на організацію цього пункту професор Київського університету Ю.І. Мацон.
В Швейцарії, Швеції та Норвегії це завдання взяли на себе Товариства Червоного Хреста, в Італії – аптеки, в Данії – цирульники.
В 1898 р. при поліцейських домах були організовані санітарні кінні карети. З 1899 р. в Санки-Петербурзі відкривались пункти надання першої допомоги. Це робилося за кошти, асигновані Російським Товариством Червоного Хреста.
Однією з найкращих організаційно-функціональних медичних структур по наданню екстреної допомоги на до госпітальному етапі виявилася станція швидкої допомоги.
Перша станція швидкої допомоги була створена в Відні в 1881 р. Приводом для цього стала пожежа в Великому театрі, під час якої було дуже багато постраждалих, що залишилися без будь-якої допомоги. За ініціативою віденського лікаря Ярослава Мунді скоро була організована станція швидкої допомоги. Згідно з проектом Я. Мунді до завдань цієї установи входили надання першої допомоги постраждалим і транспортування їх в лікувальний заклад або додому.
В 1887 р. відкрилася станція швидкої медичної допомоги в Будапешті, в 1898 р. – в Варшаві, в 1900 р. – в Лодзі, 30 червня 1902 р. – в Києві, восени 1902 р. – в Вільно, в 1903 р. – в Одесі (на пожертви мільйонера М.М. Толстого), в березні 1904 р. – в Ризі, 25 квітня 1910 р. – в Харкові (за ініціативою професора Н.І. Оболенського). Були організовані станції швидкої допомоги в Мінську, Казані, Ростові-на-Дону, Катеринославі і в 1912 р. – в Москві.
Організацію станції швидкої медичної допомоги в Києві взяло на себе Товариство швидкої медичної допомоги, яке діяло на підставі Статуту, затвердженого 1 вересня 1884 р. Міністерством внутрішніх справ. Нова редакція Статуту була затверджена 14 жовтня 1910 р. Першим головуючим Правління Товариства В.Н. Проценко.
Ініціатором організації станції швидкої допомоги в Києві був К.М. Модзелевський.
Станція розміщувалась в тісних і непристосованих приміщеннях орендованої садиби по вул. Пироговського, 6. першим завідувачем станції був лікар Е.Ф. Гнус.
В складі станції були три конні карети, придбані на пожертви Н.А. Терещенко, А.А. Абрагамсона, В.В. Контовта та Товариства велосипедистів.
В штатному складі станції було 9 лікарів (1 завідувач і 8 чергових), 8 санітарів (1 головний, 4 старших і 3 молодших), 3 кучера, 1 двірник і 1 кур’єр.
Кожна карета була оснащена 2 скринями (однією великою хірургічною , що містила інструментарій, перев’язочні засоби і медикаменти, і другою – малою, що містила протиотрути і інші медикаменти), індуктивним апаратом Шпалера, подушкою з киснем, валиком для голови і запасними ношами. Крім того, на станції для кожної карети зберігались велика запасна скриня з великою кількістю перев’язочного матеріалу для надання допомоги при масових травмах, факели, пожежні каски і інше майно.
Першопочатково станція швидкої допомоги працювала як служба, що надає допомогу постраждалим і тяжкохворим в громадських місцях, на вулицях, в установах, на підприємствах. Допомога на дому при раптових захворюваннях і різкому погіршенні стану хворих стали надавати чергові пункти невідкладної медичної допомоги амбулаторно-поліклінічної мережі, які почали створюватися в 30-ті роки.
Екстрена медична допомога на до госпітальному етапі розділилась на два підвида – більш термінову і менш термінову.
В 1927 р. було затверджено перше положення про станцію швидкої медичної допомоги, яке визначило її завдання, структуру і функції, а в 1938 р. – „Єдине положення про роботу станції швидкої допомоги в містах”.
Швидка медична допомога продовжувала розвиватися після закінчення Другої Світової війни. Починаючи з 1946р. було затверджено ряд нормативних актв, які забезпечили створення єдиної системи швидкої медичної допомоги. Було розроблено і затверджено пакет положень і інструкцій:
§ про станції швидкої допомоги в містах і робітничих поселеннях,
§ про організацію зв’язку і сигналізації, про транспорт станції швидкої допомоги,
§ про роботу головного лікаря станції швидкої допомоги міста чи робітничого поселення,
§ про роботу старшого чергового лікаря станції швидкої допомоги, про роботу лікаря станції швидкої допомоги,
§ про роботу фельдшера (сестри, акушерки) карет по перевезенню хворих і породіль,
§ про перенесення і перевезення постраждалих,
§ про попередження і боротьбу з травматичним шоком при наданні першої допомоги,
§ про обслуговування викликів з приводу кровотеч,
§ про надання невідкладної допомоги при легеневих кровотечах,
§ про обслуговування викликів з приводу харчових отруєнь,
§ про обслуговування викликів з приводу гострих захворювань черевної порожнини,
§ про надання першої допомоги при електротравмах,
§ про надання першої допомоги при опіках,
§ про надання першої допомоги при утопленні,
§ про обслуговування викликів з приводу кримінальних випадків, самогубств і замахів на самогубство і ін.
Завдання, які раніше виконувала невідкладна медична допомога, поступово стали передаватися станціям, а самі пункти невідкладної медичної допомоги стали частиною її структури (наказ Мінздраву СРСР № 870 від 21.11.49).
Кількість станцій швидкої допомоги з 1924 р. по 1985 р. зросла з 33 до 5200.
В 1928 р. був організований Московський НДІ швидкої допомоги ім. Н.В. Скліфософського, а в 1932 р. – Ленінградський НДІ. Ці інститути стали центрами організації і розвитку служби швидкої допомоги.
Повне злиття невідкладної і швидкої медичної допомоги в єдину службу відбулося лише в 70-80-ті роки (наказ Мінздраву СРСР № 608 від 06.08.68).
Об’єднання швидкої і невідкладної допомоги викликало різке збільшення об’єму роботи станцій. Значно розшилися приводи для звернення за швидкою допомогою і показники до направлення бригад.
Підвищилися вимоги відносно кваліфікації лікарів. Виникла необхідність в розвитку спеціалізованих видів швидкої допомоги і удосконаленні невідкладної стаціонарної допомоги.
На станціях почали організовуватися спеціалізовані виїздні бригади:
v протиінфарктні, які згодом стали кардіологічними,
Завантажити реферат