Такий підхід відбиває провідний у сучасній літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяльність, поведінку як такі, що зумовлені взаємозв'язком біологічних, психічних і соціальних закономірностей за головної ролі останніх [17]. Проте для такого інтегрованого, комплексного розгляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано розглянути кожний з елементів, рівнів адаптації — біологічний, психологічний та соціальний (що буде зроблено в наступному підпункті).
Реадаптація - комплекс заходів, спрямований на прилаштування на тім або іншому рівні до умов зовнішнього середовища.
Оскільки функціонування особистості в умовах, які не відповідають її індивідуальним потребам дуже ускладнюють життєдіяльність та загрожують можливою дезадаптацією, необхідне усунення невідповідності між вимогами умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого (в цьому полягає реальне значення соціальної адаптації особистості).
Щоб вирішити проблему характеристики змісту макросоціального і мікросоціального середовища, вчені пропонують поділити його на два типи: „реальне” і „потенційне”. Середовище, до якого безпосередньо залучена особистість, можна вважати реальним мікросоціальним середовищем. Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне мікросоціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на реальне мікросоціальне середовище певної особистості [20].
Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає необхідність:
- цілеспрямованого „конструювання” такого реального мікросоціального середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікросоціальних середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);
- розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і вимог потенційних соціальних середовищ.
Макросоціальне середовище слід також розглядати як найважливіший структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.
З’ясуємо роль кожного із компонентів соціальної реадаптації особистості: соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба, психічна адаптивна потреба.
Під соціально реадаптованою ситуацією слід розуміти відносно новий і незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами, стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію відповідно до своїх життєвих потреб.
Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації. Соціальна адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:
- особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації, настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може адаптуватися до певної ситуації;
- конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на зміну ситуації відповідно до своїх потреб.
Значне місце в соціально реадаптивному процесі особистості посідають її психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це зміст психічної адаптивної потреби особистості. „Немає такої матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної діяльності” [20].
Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.
Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві [12].
У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.
Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.
Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.
Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.
Процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності [9].
Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.
Завантажити реферат