Марія Заньковецька

Вінчання в Ніжині. А справжнє „весілля” з усіма народними обрядами відсвяткували в Заньках. Туди з’їхались усі родичі, усі сусіди. Були почині гості і з Чернігова, були й студенти з Ніжинського ліцею, артисти – аматори, за участю яких і під керівництвом Вербицького, вже по закінченні пансіону Марія вперше виступила на сцені. Тоді було покладено початок її сценічної діяльності . Але продовження зразу не сталося: саме на ці роки припадає заборона українських вистав, а „Наталка” вийшла заміж, та не за Петра, а за . офіцера артилериста, з приводу чого й відбувалося в Заньках у Адасовських родинне свято.

Але найбільшою радістю для Марусі була участь у цьому святі її любимих подружок, селянських дівчат. Вони ото і влаштували справжнє „весілля” . з обрядами, піснями, танцями і зворушливими проводами.

Січаная калинонька, січаная,

А вже ж наша Марусенька звінчаная,

Золотий перстень на руці

Червоний чобіт на нозі .

І Маруся співала до матусі:

Ой матінко моя,

Тепер я не твоя,

Вже ж бо я того пана,

Що з ним шлюб я брала.

Співали й сумних пісень про те, як Маруся питала у своєї рідної матусі – „чи буду я такая, як калинонька цяя”, а матуся устами дівчат відповідала:

Будеш, доненько, будеш,

Поки в батенька будеш,

А як підеш від мене,

Спаде красонька з тебе,

Як з калини червоненької,

Так і з тебе молоденької.

І проводжали свою Марусеньку в далеку доріженьку . Там було і плачу, і сліз, і благань – „Свого рідного краю не забувай ти .”.

Тепер перекиньмо в місто Бендери.

Чоловік Марії одержав призначення в Бендери, куди вони й приїхали незабаром після весілля. Улаштовувалися вечори, концерти, невеликі аматорські вистави – переважно, звичайно, коротенькі водевілі із співами й танцями.

Молода „офіцерша” не зразу освоїлася з новими людьми. Їй робили багато компліментів, але спочатку вона конфузилась, але потім звикла.

Якось, очікуючи свого чоловіка, вона сиділа біля розчиненого вікна перед фортепіано і від нічого робити спочатку щось „бринькала”, а потім тихенько заспівала, - до речі, поблизу нікого не було. Згадалось щось рідне, і полилася тиха сумна пісня: „Коло млина, коло броду два голуби пили воду” . І раптом сталося щось несподіване: коли вона співала „вони пили, вуркотіли, та й знялися, полетіли” – її підтримав чоловічий голос. М’яко, правильно, сердечно, як бувало в Ніжині .

Вона обірвала пісню, оглянулась на дверях стояв високий, стрункий офіцер, з яким вона хоча вже й познайомилась – але поговорити якось не довелось.

- Тобілевич . Ми з Херсонщини .З Єлисаветграда .

- А я Чернігівка .

Незабаром після цього вони вже брали участь у живих картинах – так запропонувало кріпосне начальство .

І всі дивувались, як хороше вона передає на своєму обличчі жах, радість.

Вдруге випадково почула спів Марії Костянтинівні дружина коменданта кріпості Іда Гаврилівна Єсипова.

Вона зайшла до кімнати в той момент, коли Марія витягувала якусь сумну мелодію.

Так сталося знайомство, а далі і зближення з усією жінкою, яка відіграла велику роль в долі майбутньої артистки.

Згодом, Тобілевич, з яким у Марії Костянтинівни сталася тут перша зустріч, після демобілізації обернувся в Миколу Садовського – одного з трьох братів Тобілевичів, які відіграли таку велику роль в історії українського театру. Між іншим, у п’єсі Івана Тобілевича „Безталанна” введена та сама пісня „Коло млина, коло броду” з якої почалася творча співдружність майбутніх корифеїв українського театру – Заньковецької і Садовського.

Бендерські дні приходили до кінця. Єсипов одержав призначення в далекий Свеаборг комендантом кріпості. Туди, не без впливу генеральші, незабаром призначили і чоловіка Марії Костянтинівни – на високий пост командира кріпосної артилерії. Демобілізувався Микола Тобілевич, тому що він не був кадровим офіцером, а вступив до армії добровольцем, щоб узяти участь у війні за визволення слов’ян з – під турецького ярма .

І ось Марія на півночі. Кріп ость Свеаборг вся висічена була в гранітних скелях. Ії завдання – стояти незламною твердинею для оборони шляхів до Петербурга з боку моря.

У цьому кам’яному мішку опинилась Марія, вже почуваючи в собі інші могутні сили, гідні будь-якої жертви.

А тут мертва тиша, крізь вузькі віконні щілини – сумовите море, сіроземне, без сплеску, без буйного прибою, без принадної долини, все всіяне гранітними скелями, немов якесь старе, забуте кладовище.

І ніщо не могло пом’якшити це враження кам’яної могили, до якої кинуто живцем поховану людину, юну бунтівливу душу, що прагнула життя, сонця, живого єднання з народом, творчих радостей. Подвигу! Ніщо!

Вважалося великим святом, коли на два – три дні Осипова брала Марію з собою до Петербурга, і там вони проводили вечори в театрах. Але тут Єсипова любила балет, італійську оперу, французьку комедію. Лише зрідка погоджувалася вона „проскучати” вечір – ради своєї полонянки – в російському театрі. І це для Марії було і радістю і скорботою.

І раптом – повідомлення: дозволено український театр .Ждемо .То була пісня жайворонка. Вона кликала до життя. І ніякі в світі сили хиба смерть! – не могли заглушити цей поклик до рідної землі.

Одна обставина прискорила й полегшила розрив з сім’єю.

В Гельсінгфорсі Марія зблизилась з революційною молоддю і очевидно брала участь у революційній роботі. Це було на передодні 1 березня 1881р. В дні розгрому в квартирі її був зроблений трус, правда без наслідків. Та після цього всі виїзди за межи кріпості були припинені. „Золота клітка” обернулася на кам’яну в’язницю. Вихід був один – розрив. І вона зробила цей крок, окрилена завітною мрією служити своєму народові своїм мистецтвом.

Жереб був кинутий.

Народна стихія перемогла.

Для Марії відкрився увінчаний безсмертям шлях подвигу за заповітом Шевченка.

Для українського театру відкрилась перша сторінка його славної історії.

2.3.2 Троянда з колючками

Тепер ця особа вступила на тернистий. шлях життя під новим, нікому невідомим прізвищем,— від свого рідного гнізда, від своєї колиски, від тих живих простих людей, які напоїли її молоде жадібне серце невимовною крагою народної піші, збагатили її чутливу душу правдою народ­ного життя і вклали в її уста невичерпне багатство животворного народного слова.

Так в літописах історії українського театру з'явилося ново ім'я: Заньковецька, Марія Костянтинівна.

Вола приїхала з далекої півночі, де в той час, уже за­ливали холодні вітри, і тому була одягнена в теплу шубку з пухнастим білим песцевим коміром і в такій же песце­вій шапочці, з-під якої дивилися схвильовані від глибоких дум, чорні, злегка вологі очі. Глянув на неї Кропивни­цький, усміхнувся й охрестив:

— Біле ведмежатко .

Так увійшла М. К. Заньковецька в театральну сім'ю,

Відразу ж закипіла робота . Підготовка до сезону.

А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти не­відома артистка вже виступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі Наталки — і спізнала першу радість успіху . Вдихнула аромат «блакитної тро­янди» . Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий біль від них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув і весь її життєвий і творчий шлях . Було багато-багато троянд! .Але гострі колючки залишали криваві, не заживаючи рани.