Марія Заньковецька

Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької страдниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили чудо перетворення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей». Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкри­тий трояндами і колючками.

А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато вистраждало серце.

Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи, був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя. Правда, це був не пер­ший відхід «па покій», але він був останнім.

І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до Галичини, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка», яка воскресила далекі дні юності/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року в тому ж Ніжині Заньковецька виступав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни Барильченко.

Місцевий рецензент писав:

«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх глядачів .»

Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».

— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений на­мір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було запи­сано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Ду­наєм» .

Вписали і Оксану . А потім пригадалося, що у воде­вілі «Ямщики» вона чудово зіграла роль хлопчика Стьонки . Так ми і не закінчили нашого реєстру. По збирає­мось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.

Основними етапами мандрівного життя Марії Костян­тинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вва­жати :

Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товариство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антре­приза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксаганського й Мар'яненка (1915 р.), україн­ська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у родині Воликів-Адасовських . Так проходили роки великого життя!

— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою .

А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові .

Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянти­нівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:

«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух .»

Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зійшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги .

Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна від творчості артистки.

Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем висту­пила перед озвірілою бандою погромників і голосно кину­ла їм виклик:

— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами, беззбройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція! Чого ж ви зупинились? Робіть свою чорну справу.

П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.

Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович Короленко виступив з рицарською смі­ливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив роз­початий погром.

В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля де­монстрацій протесту проти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'яз­нена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жан­дармського насильства. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.

На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик папе­ру, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спа­люю свої крилі. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай . В що хвилину більше ніж коли-небудь

твоя Маруся».

Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчи­телька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.

Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.

У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:

Ой не плач, моє серце, ой цить.

Нехай плачуть маленькі діти.

Нам не плакати треба — робить.

Краще зовсім на світі не жить,

Ніж рабами довічними жити*.

Перебуваючи в 1905 році у Львові, Марія Костянти­нівна провідала славного поета - революціонера, одержала від нього на пам'ять томик із зворушливим написом. Після палких слів на адресу артистки, яку Франко вважав ге­ніальною й незрівнянною, було написано кілька рядків про велику роль істинного таланту:

«Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «во еже пожрати кого», і стомле­ний подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:

— А життя все-таки чудове. /. Ф.»

Ці рядки були списані мною з оригіналу, який збері­гався у Садовського на хуторі Зелений клин. Дальша доля книжечки мені невідома.

У Ніжинському музеї ім. Гоголя в «Кутку М. К. Заньковецької» до війни зберігався адрес від групи ніжин­ських робітників з дуже знаменного вказівкою:

«Від щирого серця дякуємо великій українській арти­стці за послугу, зроблену нашому ділу, і бажаємо, щоб її великий талант ще довго світив нашій бідній та безталан­ній Україні».