Марія Заньковецька

Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого царства».

Над цим багато думала Марія Костянтинівна, вино­шуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось ба­гато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко за­пала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні при­чини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.

Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр завоював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».

Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.

І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща­стя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульпту­ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво­лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві­жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.

Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при­бутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство­рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.

Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику . Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».

І сталось щось несподіване, неповторне .

Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:

— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу .

Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем . Я затамував подих і завмер.

— Так . Що додому, що в могилу . (Сіла на зеле­ний горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка . Як хороше . (Велика пауза.) Так змучилась я . Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба . Сумно мені. Ах, як сумно мені . (Обняла зе­лений горбок і простогнала).

— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно .

Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і розчарування — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.

Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю страшне «су-у-мно» стогнало, мов бу­ря . І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з «могилки».

— Радість моя-я-я!

І слова лунко звучали в пустині театру.

— Життя моє-є-є .

— Душа моя-я-я .

— Відкликнись!

Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.

І стояла трепетна, стражденна.

— Вітри буйні-і-і . Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у .

І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у» . Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярос­лавна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми закляттями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича .

Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент пото­паючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.

Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:

— В могилу . В могилу . В могилі краще . — ту­жить, як мати над могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить . Весною на ній травичка виросте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок ви­ведуть .

.Дивне почуття . Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Катерини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на дум­ку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність не­згладимого горя, цей справжній народний «плач» за­мість якої завгодно декламації — завжди фальшивої і театральної . Новий світ страждань відкривався пе­редо мною .

Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках пучечок трапи. По­хитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.

— Так . розцвітуть квіточки . (Перебирає травичку і паче кидає в ріку.) Жовтенькі . Червоненькі . Голубень­кі . Всякі . (Пучечок випав з рук.) Як тихо . Як хоро­ше . А про життя її думати не хочеться. Знову жити? (Підвелась трепетна, пройшла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не треба . Недобре . (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає спиною до берега) та повер­нуть додому силоміць . Пі. (Біля самої кручі знову змет­нула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято визволення з неволі):

— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!

І дзвінка луна повторила: «а-а-й .»

Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі померкли, обличчя мокре від сліз . Підвела голову і зустрілась очима з Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па поро­зі, дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі сльоза проклала мокрий слід.

Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:

— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво . І з образою одвернулась, ховаючи обличчя, мокро від сліз.

— Ну-ну, не сердься . Не сердься .—сказав він трохи хрипким голосом, підійшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.

— Будеш грати Катерину . Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса збільшиться . Будемо грати. Там і мені робо­та знайдеться.

Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кру­чами Дніпра, в саду колишнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.

На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і незабаром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були зв'язані кращі роки життя і творчості.

Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини дихав справжнього народністю: бурхли­ва, непокірна стихія знайшла свій яскравий вияв у кож­ному пориві, в кожному прояві великих і глибоких пере­живань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла назустріч смерті в ім'я торжества жит­тя. Не для себе, то для інших, яким уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її про­щальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як заклик: хто хоче жити, борись, як боролась я .

Палаючі очі перед останньою миттю життя і були са­мо тим «променем світла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку багато яскравих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив . Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера, Мадонна на волзьких кручах. Втім і Волга нагадувала казкову Стікс - ріку, па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у пере­можний заклик до життя.