Марія Заньковецька

З перших - таки днів її появи в труні зашипіли всілякі «суперниці»:

— Ач яка! Принцеса з Сандвіч о них островів.

І всі — ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так, щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.

Та публіка приймала нову «Наталку» з невимовним захватом, тому що па сцені була не актриса, а справжня, ніби вихоплена з живого життя дівчина, у якої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.

Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню «Чого вода каламутна» перериваним наспівним шепотом. який, поступово наростаючи, обертається в якийсь стогін:

— Спілій, милий .

Вона стогнала з простертими, тремтячими руками, ніби в народній масі, десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.

За кулісами народився повний жарт.

— Ану, тягни «сі бемоль»! — І хтось починав пи­щати .

— Ні, це у принцеси таке «сі бемоль», а у нас воно зветься «ща - мозоль» .

І знов — ха-ха-ха!

І все це доводилося терпеливо зносити. 1 кому? У кого в душі був справжній кладезь любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людей згодом відчули на собі її чут­ливість і щире піклування.

І все ж ці роки формування трупи можна назвати «ме­довим місяцем» у житті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія Костянтинівна про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П. Старицький,— не тільки як людина великої культури, як драматург, що збагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, що вклала чимало грошей на декорації, костюми, на оркестр і хор, на забезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від ста­новища кожного, а не в залежності від усяких випадко­востей. Старицький допоміг театрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показати було що!

Почався шлях по Україні, всипаний квітами, і шлях по містах братнього народу — до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносного літа.

Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів стало тісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі і закінчилися розходженням. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагалася залу­чити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх «діла» залежить від того, де вона он шліться.

— Цілком зрозуміло,— говорила одна ворогуюча сто­рона другій,— коли ім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти величаєш її «царицею», а коли вона втече з тво­го табору, вся в сльозах, ображена, ошукана, окрадена,— тоді «царицю» ти вже називаєш «вовчицею».

І коли змучена, знесилена, розчарована в тих, кому вірила, Заньковецька наважувалась одійти від таких «діл» — звідкілясь з'являлися найсправжнісінькі афе­ристи, які клялися найсвятішими словами забезпечити їй всі умови для служіння «святому мистецтву». А мета в таких благодійників була наймерзенніша: обдурити і нажитись. То раптом з'явився такий землячок - благодійник з вигаданим прізвищем «Найда», то несусвітний пройди­світ Вирубов,— і довірлива до людини Марія Костянти­нівна, нічого не розуміючи в «ділах», попадала в пастку.

Траплялися й такі нахаби, які з одвертим цинізмом заявляли:

— Охота вам провадити циганське життя з цими роз­бійниками, які на вас наживаються і вас обдурюють . У мене триста гарців срібла і десять гарців чистих червін­ців! Усе це буде належати вам, якщо .

Ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу

— Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я пішла з золотої клітки, щоб віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя .

Розкотисте «ха-ха-ха» заглушало останні слова . І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони про­тягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинівна!

Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.

Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця .

На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.

В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів» під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької» була виставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людські очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких інтриг артист­ка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.

Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, су­перники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор створив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона го­ворила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.

Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила більше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь іноземну, за­льотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?

За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Безталан­ної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковецької. Особливо вражала в її виконан­ні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сце­на проходить всього протягом півгодини — від пів на де­сяту до десятої години вечора. .1 якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.

Був такий випадок. Одного разу в приміщенні опер­ного театру я дивився «Ромео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по моту­зяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.

Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Радість світилась в очах, радість світи­лася в усіх її рухах . Ось вона по-дівочому сором'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:

— Гляди, щоб син був .

Весь театр засяяв у такому ж захваті . 1 так не йшло далі, все сяяло, звучало, радувало .

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальо­вує піч . Уже перший голубок обведений синьою фарбою . Ось уже обережно вимальовується контур другого — і сама собою народ/кується пісня . Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної: