Марія Заньковецька

Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик Харитини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами. Особливо в фі­налах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає мертва».

Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.

І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і показовим, як і для всякого майстра обра­зотворчих мистецтв.

Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з особливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів» Ібсена. Вій ство­рював клінічну картину: в нього погасали очі, перекошу­валося обличчя, відвисала щелепа, з кутків рота котилася слина, і паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово . Це виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.

Що стосується «умирання» Заньковецької, то його мож­на уявити, порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора Дузе.

Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з «Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому акторам театру «Французької комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспів­ним шепотом, з останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна бачити і Із старо­винних храмах Парижа, і. на паризьких кладовищах.

Все це, звичайно, дужо театрально . її худіша, її характерні гострі риси обличчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все відповідало заздалегідь детально продуманому рисунку.

Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті» зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях, друга витягнута вподовж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік, і спокійно - застигле, красиве обличчя з легкою усмішкою па злегка відкритих устах.

Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.

Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по ду­мала про то, щоб її героїня і після смерті зоставалася «кра­сивою». Вона «умирала» відповідно до обстановки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму, прий­нятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою керувалася в своєму мистецтві взагалі. Маленький клубочок, лицем до землі, права ру­ка відкинена кудись уперед . Пальці стиснуті. Ба облич­чі відбиток спокою.

Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.

Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:

— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати після важкого життя .

Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам сповістили про її смерть .

Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка прикривало біломармурове чоло . Вона паче заснула в царстві осінніх квітів, які вона так любила . Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми бачили її і на сцені . Без готики, без ренесансу — в правді життя.

Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репер­туарі Заньковецької ця важка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з Андрієм, який повинен був надовго зали­шити свою любиму дружину, щоб вибитися з боргів . Зрад­ництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від чоловіка . Відчай . І страшна сцена - «бунту» .

«Геть сльози з очей, геть смуток .» Вона вирішила помотатися на чоловікові за уявну зраду . Вона продає себе, свою честь, свою любов мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзве­нить на зубах. За нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує день своєї загибелі . Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла, змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати . Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона, п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзве­нять по шпиці пляшки . І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпе­ніння глядачів, навіть після завіси, тож не запам'яталось . Могутній, пристрасний, грізний талант! Які ще перспекти­ви у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилин­ного просвітління і знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи не одуматися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і со­вість, і честь. В затемненому мозку все переплуталось. То раптом замість мерзенного «павука» мигне образ Анд­рія . Ходять чутки, що хтось його бачив, що він повер­тається додому . Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати . По­ліно пригорнула до грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в куток).

— Посиніла . (Звертається до «павука»). Купи мені синього па спідницю . Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба . Скинь її з мене! Впилася в тіло, кров п'є . Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жах­нувся . Обман розкривається. Та пізно: серце по витри­мує, і Олена падає на землю мертвою .

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи Андрія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає з винуватцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє . На кого я; ти мене поки­даєш на цім холоднім зрадливім світі .

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і вве­дено багато зайвих розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний тягар . Полегшити наполовину. Стало б ба­гато краще. Але те, що зроблено, говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до кін­ця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний . Я б сказав — істинно народний».