Марія Заньковецька

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає арти­стка, можна загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне:

«Яка це Пула б чудова Офелія .»

А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.

Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту, на якому Марія Костянтинівна так дивовиж­но драматизувала «Тополю» свого любимого поета.

За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою розмови була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість образів, заповіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього «нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській драматургії. Але дехто висловлю­вав думку про необхідність перейти до нових драматургіч­них мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в твор­чу діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія Костянтинівна».

Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому концерті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі вступила в розмову, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в мозку вже назріли якісь серйозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па волю .

Я не можу передати дослівно всього, що вона ска­зала в цей вечір. Це не була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті.

— «Нещасне кохання» . А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не ­нами видумане, а народилося від нещасної долі наших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права ви­ходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приді­ляв стільки уваги простому народові, як паш театр . І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша лю­бима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасли­ве кохання» — йдіть в оперетку. Там усі лиха кінчають­ся капканом. Нам з вами не по дорозі .

Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,

— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звер­нув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка! 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі!

«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.

Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою щирістю, якусь глибоку правду, що стоя­ла так близько біля нас, та ми ніби не помічали її.

Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах по­казала Марія Заньковецька. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні па­м'ятники нашого театрального мистецтва.

Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу мрію, яку Марія Костянтинівна бе­регла протягом багатьох років. Ми маємо па увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».

Як і коли народилась ця мрія?

Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі Тобілевича «Наймичка» у великі її дра­матичній ролі Харитини. Можна було дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки ово­лодіти, такою складною роллю в цілому, але й розробити її в таких деталях, які доступні лише великому й досвідче­ному майстрові сцени. Вона не тільки розробила свою роль у відповідності до розвитку сюжету, але збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов маяки, освітлю-г їй трагічний шлях Харитини.

Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа . .Краще не жити» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної, безрідної дівчини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних ру­ках шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі:

— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене .

І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна віри в його добрі наміри.

В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь новою бідою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І цй стогін:

— Де ти, де . Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою душу .

Харитина на розпутті . І як .трагічно була передана ця самітність дівчини серед чужих, ворожих і підступ­них людей.

Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зро­зумів ні її любові, ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в лице підлого спо­кусника . У голосі — ридання, в очах — ненависть.

— Нічого не треба, все кину під ноги . Ви дали мені одежу гарну, обморочили, обдурили мене, життя моє отруїли . Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не треба .

Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало .

Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.

— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки .

Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу . Самітність, ганьба, страшне «нікуди йти»,— і зостався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглуми­лося над сиротою .

Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:

— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа . Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не вто­пила? Прилинь же до мене з того світу, візьми до себе замучене дитя своє. Не маю більше сили . Не маю .

І останнє слово, останній крик смертельно поранено­го серця, стогін безнадійності:

— Прощай, Панасе .

Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.

Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеслав­леного, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.

Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» — остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила то заключну сцену зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.

Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачила «Грозу» декілька разів з та­кими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стрепе­това і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаровання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянти­нівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського . щоб «бунт» Катерини нагаду­вав стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.