Наведені дані свідчать, що обсяги неформальної економіки в цих країнах зростають (особливо в країнах колишнього СРСР) і значно перевищюють обсяги неформальної економіки для розвинених країн – за періоди 1994-95 та 1996-97 середній обсяг неформальної економіки для країн OECD становить відповідно 16% і 16,9% перерахованого ВВП (Schneider and Enste, 2000, 13)[3]. В чому ж полягає “секрет” такого широкого розповсюдження неформальної економіки?
Дослідники висувають кілька чітко окреслюваних підходів до відповіді на це запитання. Часто розповсюдження, піднесення неформальної економіки розглядають як наслідок спаду виробництва та економічного занепаду (Бойков, 2001), неспроможності державних органів як головних політичних інститутів адекватно реагувати на нові реалії економічного життя, що виникли в умовах переходу до ринку. Інші дослідники звертають увагу на культурну традицію, релігійні, історичні, географічні чинники, що сприяли поширенню і узвичаєнню неформальних економічних практик[4]. Безумовно, культурні, економічні та історичні умови мали значний вплив на формування неформальної економіки. У поясненнях, що формулюються західними дослідниками і розробниками реформ, наголошується на неспроможності політичних інститутів, утворених в період реформ за зразком західних, виконувати свої функції – іншими словами, йдеться про несумінстіть програм реформ та політичної культури в постсоціалістичних країнах. Але залишається відкритим питання щодо тих сил та механізмів, які уможливлюють тривале існування, відтворення і значні обсяги неформальної економіки. Яким чином учасникам неформальної економіки вдається уникати шахрайства, регулювати дотримання договорів і планувати економічну діяльність?
Як відзначає Ал. Портес (Портес, 1994, 41) неформальна економіка великих масштабів може виникнути лише тоді, коли структури суспільства досить сильні, щоби залагодити протікання ринкових трансакцій, запобігти шахрайству та вберегти учасників ринкової економіки від репресій зі сторони держави. Соціальний механізм, що стоїть за неформальним економічним обміном, Портес називає підтримуючою довірою [enforcable trust] (Портес, 1994, 41).
В умовах відсутності повноцінно функціонуючих політичних інституів єдиним засобом проти шахрайства лишається взаємна довіра. Аналізуючи численні приклади неформальної економічної діяльності, Ал. Портес вказує, що ця довіра заснована на спільній належності до групи, що довіру породжує не лише спільність ідентичності, а й припущення, що шахрайство буде покарано виключенням порушника з його “ключових соціальних мереж” (Портес, 1994, 41). Саме цими факторами – належності до груп та відповідних мереж – пояснюється активна участь імігрантів в неформальній економіці в США та інших розвинених країнах. В етнічних групах іммігрантів виникають розгалужені мережі зв’язків, що уможливлюють як довіру, так і надійне застосування санкцій до порушників. Водночас, значна насиченість таких зв’язків може одночасно стати і стримуючим фактором, і збільшити видатки підприємців.
Як відомо, термін “неформальна економіка” виник у зв’язку з аналізом форм економічної активності серед бідного населення країн що розвиваються – і застосовувалось передосвім до вивчення форм самозайнятості серед найбіднішого населення (Портес, 1994, 36). Проте підхід до аналізу неформальної економіки як явища, пов’язаного з соціальними мережами вказує, що не лише безвихідь і потреба задовольнити першочергові потреби визначають участь індивідів у неформальній економіці. Довіра, що встановлюється між учасниками соціальної групи, може розглядатися як неформальна соціальна інституція, що в певних межах впливає на економіну поведінку індивідів. Розглядаючи вплив довіри як неформальної інституції на забезпечення обміну, виконаня угод, ми бачимо, що довіра і той рівень трансакційних витрат, які вона забезпечує не лише доповнюють політичні інститути суспільства, а можуть також конкурувати з ними, з інституціональною системою держави як “третьої сторони”, що контролює і обмежує “гру” економічних агентів. Зрозуміло, що в певних випадках економічні агенти свідомо обирають неформальну сферу, особливо, коли держава не може забезпечувати стабільність своїх норм і їх дотримання.
Важливо було б визначити, які соціальні мережі уможливили поширення неформальної економіки в колишніх соціалістичних країнах. Деякі роботи, не зважаючи на брак досліджень стосовно саме цього аспекту проблеми, дозволяють окреслити такі мережі. Передусім йдеться про дослідження Альони Лєдєньової (Ledeneva, 1998, Леденева, 1997), Лариси Ломніц (Lomnitz, 2002), а також деякою мірою Девіда Старка (Stark, 1999). У цих дослідженнях розглядаються соціальні мережі, що склалися в умовах централізованої планової економіки, з яких визначальними були поширення дефіциту і обмежень доступу до численних видів товарів та послуг та особливості управління на державних підприємствах.
Очевидно, що політичні режими в колишніх соціалістичних країнах радикально вплинули на усі сфери життя і передосвім на економіку. Аналізуючи особливості управління державними підприємствами і бюджетну політику в централізованих планових економіках, Девід Старк вказує, що саме з цими особливостями пов’язане становлення системи нелегальних економічних практик – “друга економіка” [second economy]. Розподільча система соціалістичної економіки, фактично вся економічна політика, впроваджувана через політичні інститути, по перше, сприяла виникненню і оформленню неформальних економічних практик, по друге, вимагала утворення соціальних мереж, що забезпечували б учасників таких практик необхідними умовами для стабільної діяльності.
Іншим важливим наслідком централізованої планової економіки стало формування неформальних зв’язків у середовищі керівників підприємств і високих посадовців. Постійно перебуваючи в ситуації змагання за перерозподіл бюджетних ресурсів, керівники підприємств були зацікавлені у можливостях впливу на бюджетний процес, а також у додаткових способах забезпечення необхідними ресурсами. Така ситуація була, з одного боку, підставою для налагодження неформальних зв’язків між керівниками підприємств певної галузі задля відстоювання спільних інтересів, а з іншого – значно підвищувала значущість і важливість неформальних зв’язків як одного із засобів впливу на бюджетних процес (Nagy, 1996). У цьому аспекті важливим фактом було існування в соціалістичних економіках інституту “толкачів” – спеціальних людей, відповідальних за “просування” інтересів підприємства, які забезпечували необхідні ресурси і збут продукції та офіційне оформлення таких трансакцій – використовуючи неформальні зв’язки (Bernabè, 2002, 19). Згодом ці зв’язки вівдграли критичну роль при впроваджені реформ у багатьох країнах, передовсім колишніх республіках СРСР.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що соціалістична система планової централізованої економіки створювала такі умови, в яких вага неформальних, персональних зв’язків значно зростала, що не могло не позначитись на формуванні і поширенні соціальних мереж.
Завантажити реферат