Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Не існує й інтуїції, «вільної» від логіки. Логіка присут­ня в будь-якому інтуїтивному знанні в наявному вигляді. Адже логічне конструювання теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не чим іншим, як втіленням тієї неявної логіки, яка в «згорнутому» ви­гляді містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка й інтуїція являють собою, по суті, один і той же рух пізнан­ня, але тільки в протилежних напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні «різні знаки».

Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути результатом логічних міркувань і пізна­ються лише інтуїтивно. Та це справедливо лише тоді, коли йдеться п|ро логічні засоби даної теорії, які цілком можли­во отримати логічними засобами іншої, більш потужної теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок останньої. Таким же чи­ном параболічна (евклідова), гіперболічна (Лобачевсько­го) і еліптична (Рімапл) геометрії можуть бути отримані логічними засобами геометрії Рімапа в широкому розу­мінні.

Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а включає її в себе, по-но­вому організуючи її зміст. «Кожна епоха в науці,—заува­жує Б. Г. Кузнецов,— відрізняється від попередньої не за­ходом вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскра­вого світла. В новому освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює лише частину кар­тини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш загальної і точної». Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її межами, у сфері но­вої, більш загальної теорії.

Вихід за межі неможливий засобами даної теорії, оскільки тут правомірна лише інтуїція. Рухаючись від да­ної до більш загальної теорії, а від неї до ще загальнішої . і т. д., людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компо­ненти, що входять до неї як граничні випадки, можна вивес­ти за допомогою логіки те, що в реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно.

Отримані засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредметнені в мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної мови, формалізовані засобами метамови і т. п. Вони, таким чином, можуть зов­сім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за похо­дженням вони завжди залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати "вихідні принци­пи попередніх теорій лише «заднім числом», при зворотно­му рухові — від теперішнього до минулого.

Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне протиставлення логіки й інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне. Логіка й інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось го­тового результату. Таке осягнення є вибором, вільним твор­чим вибором. Так, закони електрики (сукупність об'єктив­них взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ) у своєму функціонуванні знаходять найрізномінітніші при­родні прояви, які, однак, обмежені певним колом можли­вого в природі. Ні електростанції, ні високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким би повним і глибоким не було відображення людиною при­родної електрики, коли б це відображення лише копіюва­ло природний процес, людина ніколи не тільки не збуду­вала б жодної електростанції, але й найелементарнішого громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику, людина при цьому не просто «знаходить» її в певному об'єктивному стані речей, не просто «йде услід за порядком природи», але й вносить у цей порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її слух­няним учнем.

Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля до самосвідомості) людини, є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно детермі­нованим природною необхідністю «доведенням» істини. В процесі пізнання людина не просто «виконує настанови» тієї чи іншої логічної схеми, що відображає вимоги наяв­ної необхідності, а вільно обирає свій шлях.

Висновок

Розглянувши цей матеріал ми познайомились з пізнанням як творчістю , з проблемами істини , з суб”єктивними і о”бєктивними характеристиками істини , з їх абсолютними та відносними характеристиками. Познайомились і проаналізуали шляхи і способи пізнавального освоєння світу. Освоїли, що існують досвідно-практичні джерела пізнання.

Розглянули поняття пізнання і визначили, що пізнання - процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Визначили, що пізнавальний процес відображає не саму реальність , як таку ,а “конструктивні схеми” речей і прцесів ,що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем”, але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів,тобто-можливості.

Познайомились також з поняттям заблудження (омана).Заблудження- це такий зміст людського знання , в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб”єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження –це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб"єкта.Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Визначили ,що в пізнанні бере участь багато факторів:не лише притаманні людині здібності,а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні ,методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми ,а токож суспільновироблені цінності та оцінки , в яких виражені певні граничні орієнтації знань , інтересів, пріоритетів суб”єкта