Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї в більшості ви­падків залишається невідомим зміст тих відношень, які ви­ражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля (1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я птахів, оленів і пше­ницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьєв (1903) зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який

робив з нього «висновок» про принци­пову відмінність логіки первісної людини від логіки люди­ни сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: «Збли­ження значень «олень» — «пшениця» є . вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полю­вання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин . і закріплюється Ідеологічно .»#

Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлен­ня як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити ли­ше про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте ін­коли твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібра­тися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задав­ши положення всіх його частин у просторі й зміни поло­ження з часом» (Ле Бройль).

Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відпо­відний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер

# Валлон А.От действия к мысли М., 1956 С.121

#.Бородай Ю.М. Воображение и теория познания М., 1966 С.46

#.Леонтьев А.Н.Проблема развития психики М., 1965 С.173

стихійних рушійних сил навко­лишнього середовища.

У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний під­хід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за об­разом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об’єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на по­чатку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальову­ючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королів­ське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези . Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .#

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлен­ня до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних універ­ситетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не ка­жучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрун­товну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7,3—9,9 %.

Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інте­ресів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й за­лишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєді­яльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому кон­тексту) неминуче обертається не просто трагедіями й ката­строфами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істи­ни, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундамен­тальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є іс­тинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є

#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829

справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істи­ни — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпа­ки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й від­носності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є пло­щиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кож­ний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргу­ментацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжу­вала в головах людей однакове (хай і помилкове) уяв­лення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно вияв­ляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в антич­ності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.