Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Проблема інтуїції. Таке безпосереднє, раптово (без ви­димої витрати зусиль) здійснюване відкриття, якому пере­дує тривалий період «зрощування» суб'єкта з об'єктом, є інтуїцією (від лат. intuitus—споглядання,. бачення). Ін­туїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта і об'єкта. У цьому процесі можна виді­лити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вмін­ня подолати його опір (момент становлення спільної струк­тури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знан­ня власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принци­пах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне «відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запи­тав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відпо­вів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж пота­ланило помітити це». «Поталанило помітити»—в цих сло­вах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне мірку­вання у відповідності з гегелівською формулою «звідки» і «куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і дедукція», а «куди» як таке визначення, «вна­слідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початок нової ланки»).

Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не обмежена логічним «звідки» і «куди») виявляється досить широкою для вибо­ру і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною, практичною дією), щоб не дати вибору пере­творитися на неосяжно безмежну сваволю.

Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізна­ваного об'єкта) — характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте, якщо на рівні теоретичного піз­нання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось «прихованого» від безпосереднього погляду, але роз­криття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є «аналітичним передбаченням». У його основі лежить аналіз, тобто розчленування «видимої» час­тини досліджуваного явища на складові елементи з метою-встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедли­вість теорії і щодо «прихованої» частини явища.

Аналітичне передбачення — високоефективний спосіб наукового пізнання. Проте, вказуючи на такі його прикла­ди, як гіпотеза Адемса — Левер'є і передбачення Гамільтеном конічної рефракції, і називаючи їх «дивовижним под­вигом математичного мистецтва і терпіння», М. Бори заува­жував: «Не применшуючи їх значення, слід сказати, що це не розширювало кругозір теорії» Що ж до інтуїції, то вона дає іншого роду передбачення — синтетичне. Синтетич­не передбачення, згідно з Берном, базується на гіпотетич­ному припущенні, що реальний образ частково відомого явища відрізняється від того, який він здається. Базою син­тетичного передбачення є не аналіз, а синтез. Інтуїтивне передбачення завжди спрямоване на специфічність дослі­джуваного явища, на те, що робить його специфічною (від­мінною від усього відомого досі) цілісністю.

Інтуїція, на відміну від логіко-дискурсивного осягнення об'єкта, є свого роду відчуванням справжньої сутності об'­єкта, вона ніби проникає «всередину» об'єкта і безпосе­редньо «чує» його єство. Знання, отримуване інтуїтивно вна­слідок такої його ««безпосередності», набуває характеру очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обгрунтування. Очевидність ця може мати характер як чуттєвої наочності (якщо інтуїтивний контакт з об'єктом здійснюється у сфері матеріальної діяльності), так і інте­лектуальної наочності (якщо породжуюча її діяльність лежить у сфері ідеальної діяльності), у зв'язку з цим роз­різняють чуттєву й інтелектуальну інтуїцію. Надаючи сво­їм результатам характеру очевидної істини, інтуїція тим самим обов'язково супроводжується почуттям глибокої пев­ності в істинності своїх результатів.

Мільярди раз повторений на досвідному рівні пізна­вальний контакт людини з земними тілами був інтуїтивно зафіксований в аксіомах евклідової геометрії, які набули характеру очевидних істин. Розширення меж досвідного контакту людини з дійсністю неминуче виводить його (кон­такт) на якомусь етапі за суто земні рамки, приводить до нових, відмінних від земного досвіду результатів. Внаслі­док цього з'являються нові, також фіксовані інтуїцією і то­му не менш очевидні істини. Зрозуміло, що сама очевид­ність набуває тут нового (нетотожного наочності) харак­теру.

Подібного роду очевидні, хоча й не наочні істини лягли в основу створених Лобачевським і Ріманом неевклідових геометрій. Таким чином, як у своєму функціонуванні, так і у змісті своїх результатів інтуїція визначається специфіч­но людською формою діяльності-практикою. Цей факт незаперечне свідчить про людський характер інтуїції як форми пізнавальної діяльності.

На соціальний, тобто суто людський, характер інтуїції вказує і російський психолог Я. О. Пономарьов, який роз­глядає її як «міст» зі сфери психічних взаємодій до сфери соціального. Слід зазначити, що неспроможність багатьох конкретних інтуїцій полягає в помилковому зближенні її з суто біологічними чинниками. Саме таке ототожнення становило наріжний камінь поглядів одного з зачинателів ґрунтовного вивчення інтуїції — французького філософа Анрі Бергсона (1859—1941).

Однією з форм інтуїтивного осягнення реальності є так зване «перенесення в ситуацію», яке дозволяє безпосеред­ньо (на рівні досвідного знання) вступати в контакт з тим чи іншим об'єктивним станом речей. Вище вже наводнися приклад такого «перенесення в ситуацію» («жорстокий екс­перимент» Ейнштейна — перенесення в ситуацію тіл, що рухаються з швидкістю, близькою до швидкості світла). Зазначене «перенесення в ситуацію» дає високий пізнаваль­ний ефект у таких важкодоступпих для «безпосереднього» пізнавального контакту сферах, як вивчення давно мину­лих історичних подій.

Яскравим прикладом такого роду інтуїтивного пізнання були подорожі відомого норвезького вченого Т. Хейєрдала по Тихому, Індійському і Атлантичному океанах. Подоро­жуючи на плоту від берегів Південної Америки до островів Тихого океану, Т. Хейєрдал переконливо довів справедли­вість висунутої ним «божевільної» ідеї про південно-американське походження високої культури, пам'ятники якої роз­кидані по островах Океанії. Після Хейєрдала було здійснено чимало подорожей, які відтворювали плавання X. Колумба, Еріка Рудобородого та інших відомих мандрівників. Це пролило нове світло на цілий ряд обставин, дозволило по-новому оцінити знамениті події минулого.