Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної мо­делі виявляється вже після її конструювання (часто-на­багато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її законо­мірностях) сфері реальності, виявляється принципово не­пояснимим наукою даного історичного періоду тому, що йо­го структура і сам спосіб буття підпорядковані закономір­ностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагона­лі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін., на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вира­ження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так зва­ної «теорії ефіру», що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказу­вала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширен­ня світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний харак­тер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого опору тілам, що ру­хаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дозволяє лише ви­значити системи координат, в яких є справедливою зви­чайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добуван­ня квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логіч­них моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного зако­ну Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні ло­гічної моделі може служити певним теоретичним (фор­мальним) показником нежиттєвості даної «моделі», показ­ником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфіч­ної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Про­те неминуче настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці об'єкти в традиційну систему пояснення. На­стає криза традиційної системи пояснення і тлумачення ре­альності. Нові факти вимагають для свого осягнення но­вих, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція ли­ше віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період од­нієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і фі­лософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний еле­мент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, ви­явилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйоз­ні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетво­рення хімічних елементів і П. Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки пере­конливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової ме­ханіки, хоча її виникнення тісно було пов'язане з його влас­ними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з атомною теорією» .

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень про­сто відкидають нове з порога. Так, відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його ви­датне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у прямоліній­ному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже мож­на, хоча для розуму все це і незрозуміле . Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати, наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь подібне?» .

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського і видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть,— писав Гаусе в одному з приватних листів,— що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком “.#

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, «підтверджуване» (чи «заперечуване») фак­тами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторо­ни істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як вміння «прив'язувати» ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знан­ня, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходу навіть ореолу «творчого» методу осягнення ре­альності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» на­вколишнього світу.