Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні. Для по­долання опору консервативного, традиційного мислення, яке не приймає «незвичайну дійсність», оскільки у світлі традиційних підходів вона видається безглуздою, ірраціо­нальною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав «жор­стким експериментом» (тут зближуються творчі методи на­уки і мистецтва).#1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А. Ейнштейна, Кузнецов пише: «Ко­ли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очи­ма, що відкрилися вперше, без тягара укорінених асоціа­цій . Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавле­на звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які зда­ються парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату «жорстким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і то­ді виявляються такі сторони думки і характеру, які у зви­чайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному «жорсткому експериментуванню» вче­ний піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах приховані,експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умо­вах «жорсткого експерименту», що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом» .

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові

#.Цит.за: Каган В.Ф.Лобачевский .С.378.

#1.Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М.,1961

дослідження у глухий кут, ставив його пе­ред стіною, об яку розбивалися

найвинахідливіпіі раціо­нальні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому

на­прямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися «божевільною», «абсурдною», настільки во­на суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших припущень—«прирівнювання енергії част­ки і частоти хвилі,—зазначав цей момент німецький фізик М. Борн,— вже само по собі абсурдне». Так само і твер­дження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спо­чатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме та­кі — «абсурдні» на перший погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-тео­ретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі:«Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона боже­вільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, во­на недосить божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу.Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевіль­них» ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала слі­пе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глуз­ду — цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її роз­витку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні сто­ліття розвиток науки відбувався виключно в рамках «здо­рового людського розуму». Нові ідеї завжди були парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх фундаментальних закономірностях сфери ре­альності, тут немає нічого незвичайного. Це-творче пі­знання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеними в людській свідомості закономір­ностями реальності. Коли ж йдеться про так звані боже­вільні ідеї, то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість. Творчість в останньому ви­падку долає наявні (дійсні, вже пізнані й опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення «божевільних» ідей здається яки­мось зовсім недетермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або ж такому стану реальності, який ще не склався в дійсності й існує поки як можливість. Тобто детермінуючі чинники тут нале­жать не теперішньому, а майбутньому, не дійсності, а мож­ливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якіс­но нову сферу реальності, є вибором напряму пошуків но­вих, нетрадиційних ідей; тому цей вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучії свободним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають спе­цифічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям, бут­тям можливостей.

Вище вже йшлося про «механізми» контакту людської свідомості з можливостями, з майбутнім. Тут хотілося б лише сказати про роботи російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої фізіології активності . Якщо проаналізувати, на чому базується формування рухо­вих дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значу­щий акт являє собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання дії, іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного майбутнього. Вочевидь, життєво корис­не або значуще діяння не може бути ні запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього,

Поняття «моделі потрібного мпйбутнього»#, сформульо­ване Бериштейном, дає змогу вказати на певні фізіологіч­ні передумови, що беруть участь у формуванні свободної дії людини. «Заглядування в майбутнє або . модель майбут­нього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності протилежностей, дві категорії (або форми) моде­лювання сприйнятого світу: модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього. Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони не­обхідно відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і категорична, тоді як друга може спи­ратися тільки на екстраполювання з тією чи іншою мірою ймовірності» . І далі: «Рушійне завдання, яке визначає для себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б не була його апріорна ймовір­ність у таблиці самій по собі (хоча б вона там дорівнюва­ла нулю)». Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, «в таблиці самій по собі» (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.

ДОСВІДНО-ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПІЗНАННЯ. ЛОПКО-ДИСКУРСИВНИЙ ТА ІНТУЇТИВНИЙ РІВНІ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ