Окрема думка являє собою усвідомлення певного відношення між об’єктами дійсності, яка розкриває або якийсь бік, характеристику, форму існування об’єкта дійсності, або зміст взаємодії об’єктів дійсності. Наприклад, осмислення відношення між діячем і дією може розкривати яку-небудь ознаку діяча (Дитина грається. Хлопчик катається на ковзанах) або те, що результатом взаємодії діяча та дії є який-небудь факт дійсності (Сяйнула блискавка. Спалахнула війна. Весна прийшла). Подібний факт - це по суті "вияв" якогось об’єкта дійсності в тій чи іншій формі буття. Одна окремішня думка - це зміст окремого акту усвідомлення дійсності. І ось кожна окремішня думка має знаходити мовне втілення, бо вона не може бути виділена, сприйнята, з’єднана з наступною і т.д. Одиниця, що слугує для вираження сенсу, рівного змістові однієї окремішньої думки про дійсність, вкрай необхідна у мові, й такою одиницею якраз і є речення. Розуміння цього висловлене в працях відомих мовознавців. Ш.Баллі так міркував із цього приводу: "Речення - це якнайпростіша з можливих форма повідомлення думки. Мислити - означає реагувати на представлення, констатуючи його наявність, оцінюючи його й бажаючи. Інакше кажучи, мислити - означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання, щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають. У першому випадку виражається судження про факт, у другому - судження про цінність факту, в третьому - вияв волі[8].
Найвидатніші лінгвісти підкреслювали призначення речення слугувати для вираження однієї окремішньої думки. Порівняйте точку зору О. О.Шахматова: "Речення - це одиниця мовлення, сприймана мовцем і слухачем як граматичне ціле, що слугує, для словесного вираження одиниці мислення" [9]. Прагненням конкретизувати мислений зміст, передаваний реченням, ми розцінюємо й пояснення О. О.Шахматовим того, що в цій одиниці знаходить відображення акт мислення, "який має за мету повідомлення . поєднання уявлень, що відбулися в мисленні"[10]. Прямо говорить про співвідношення змісту речення саме з однією думкою О.Х.Востоков: "Мовлення - є поєднання слів, що виражає думки взагалі . Та коли мовлення обмежується вираженням однієї думки, тоді воно називається реченням"[11].
Таким чином, кожне окремо вичленовуване в мовленнєвій лінійній послідовності речення слугує для вираження, повідомлення однієї окреміпшьої думки про дійсність. А якщо брати до уваги, що речення не завжди виражає думку, а й інші акти свідомості (волю, почуття і т.д.), то звідси випливає висновок, що воно слугує для того, аби повідомити що-небудь про дійсність або що-небудь причетне до неї (запит інформації, спонука), що відображує один окремий акт усвідомлення дійсності. Тобто змістом речення є повідомлення, що відображує окремий акт усвідомлення дійсності. У зв’язку з вищесказаним глибше осягається розуміння мови як практичної дійсної свідомості. Зв’язок речення з елементарною одиницею мислення, свідомості якраз і зумовлює його можливість виступати в ролі повідомлення про дійсність, бо "свідомість - це ставлення до світу зі знанням його об’єктивних закономірностей"[12]. В.М.Русанівський наголошує, що в основі "лексичної субстанції" і граматичної форми знаходяться однакові мінімальні одиниці змісту-семи[13].
Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об’єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення. Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки ні повідомляючи щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов’язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції[14], темо-ремної єдності[15], енонсеми[16], елементарної смислової одиниці[17] , МПО (мінімальної предикативної одиниці)[18], предикатеми[19]. Чітке осягнення функцій речення знімає необхідність у таких пошуках, сприяє розумінню варіативності форми існування речення в залежності від контекстних умов, взаємодії речень.
У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони з’єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень[20]. Але смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж семантико-синтаксична єдність речення. Ця складніша, ніж речення, побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність, речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може бути розчленоване на комунікативне значущі частини в контексті, де воно вживається. Ми повертаємося до думки О. О.Шахматова про те, що в реченні містяться повідомлення "поєднання уявлень, що відбулося в мисленні". Уявлення - конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості, виступають як відображення об’єктів дійсності, зв’язок яких осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і, природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті "поєднання уявлень". Номінативний характер мають і ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як "розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки"[21].
Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте речення), й поєднання предикативних одиниць(якщо складне), котра складається або тільки з предикативного центру, або предикативного центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не всяка предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти, сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є завершальне(кінцеве) звучання речення, яке вперше з’являється саме наприкінці його, а потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях. Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер, їх диференційований аналіз у зв’язку з описом різних одиниць потребує спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно ставиться в кінці фрази, а оскільки обов’язковість її суміщення з реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний початок і завершення, - але не вибір якогось конкретного знака.
Завантажити реферат