Перекладацька практика М.Л.Гаспарова, з якою на очах народжується теорія, характеризує його не тільки як перекладача. Він той перекладач-перевізник, що зв'язує багато далеких берегів і все з одним, із цим берегом, російською мовою, поезією, культурою. Він знає, що перекладати-перевозити можна по-різному, і є багато хитрувань, щоб доставити скоріше й простіше коштовний вантаж з одного берега на іншій. Але він знає, чим не можна жертвувати ні в якому випадку - самим зв'язком, що встановлює спілкування, і рівнем цього спілкування, обумовленим максимальним збереженням перекладної-перевезеної цінності. Критикуючи «нарціссичну» філологію постструктуралізма й деструктивізма, Гаспаров писав:
«Для мене в цьому світі не створене й не пристосовано нічого: мені здається, що кожний наш крок по землі переконує нас у цьому. Хто вважає інакше, той, видимо, або занадто затишно живе (зауважує ті книги, які хоче, і не зауважує ті, які не хоче), або, навпаки, так уже замучений незручностями цього миру, що вишиковує в розумі уявлюваний і вважає його єдиним або хоча б сьогоденням. Так що замість «нарциссичная філологія» можна сказати «соліпсична філологія». А я звик думати, що філологія - це служба спілкування». [29,c.121]
Якщо це так (а сумніватися в цьому навряд чи коштує), то не обходи мо свідомо виконати дві важких роботи - «учитися мові співрозмовника» («максимум досяжного», - зауважує Гаспаров) і пізнати самого себе — і через це навчання й через своє самовираження й самоствердження у зв'язку зі співрозмовником, його мовою і його текстом. Стосуючись критики як самоцілі, Гаспаров пише: «Це не наука про літературу, але література про літературу < .> Це форма самоствердження й самовираження: статті Бєлінського про Пушкіна або Баратинського дуже мало говорять нам про Пушкіна або Баратинського, але дуже багато - про Бєлінського і його послідовників. Так і тут, імовірно, розмова про літературний репутаціях повинен бути засобом не стільки до пізнання, скільки до самопізнання». [6,c.91]
Таке високе розуміння філології відкриває в Гаспарові високий лад думок, результати важкої роботи самопізнання й свідомість свого призначення служінню філології, так їм що розуміється. І у своїх наукових працях, і у своїх публікаціях, і у своїх перекладах Гаспаров несе цю службу спілкування. Він налагоджує його не тільки із чуж і далеким, намагаючись наблизитися до нього й засвоїти собі його цінності, але й зі своїм, близьким, але збіглої або незатребуваним. Щодо цього потрібно бути особливо вдячним Гаспарову за ту величезну роботу, що проробив він по поверненню в російську літературу багатьох десятків імен поетів і їх найбільш характерних текстів. Іноді це робиться по необхідності коротко, але ніколи не скидаючись, не всеоднаково, навпроти, з повною й доброзичливою увагою до найціннішому, кращому, до того, що, імовірно, і збіглий поет хотіла б зберегти в людській пам'яті про себе. В інших випадках це повернення із забуття може бути зроблене в монографічній формі, докладно й щедро.
Відплачуючи належне великому подвигу трудівництва, чиненому Михайлом Леоновичем Гаспаровим, приносячись йому нашу данину поваги, вдячності, найглибшого поваги й любові, ми усвідомимо його роль і у філології, і в широкому спектрі гуманітарних наук, і в нашій культурі. Він на наших очах розширив будинок, у якому ми живемо й працюємо, і населив його новими цінностями, які стали вже й нашим надбанням.
Академік Гаспаров вважав себе чоловіком трьох спеціальностей. По утворенню він філолог-класик, що займався переважно латинською поезією, що багато перекладав грецьких і латинських письменників (Пиндара, Овідія, Цицерона, Светонія й ін.). Багато видань древніх авторів, що виходили в 1990-х рр., супроводжувалися його вступними статтями й коментарями. Крім того, він спеціалізувався на віршознавстві - науці, що довго була в опалі як притулок формалізму у філології; він - автор трьох монографій: "Сучасний росіянин стих" (1974), "Нарис історії російського вірша" (1984, переізд. 2000), "Нарис історії європейського вірша" (1987, переведений на англійський і італійську мови).
1.4 Підходи до перекладання текстів у М.Л. Гаспарова
М. Гаспаров вживає більш „традиційні” терміни – „вільний переклад” і „буквальний” (точний) переклад, які корелюються з „одомашненням” та „очуженням”. Основоположним для дослідника постає питання – хто є адресатом перекладного твору. „Буквальний” переклад орієнтується на „спеціалістів”, тобто на вузьке коло читачів, що мають можливість познайомитися з вихідним текстом мовою оригіналу, і покликаний по можливості максимально точно відтворити формальні особливості мови вихідного тексту (наприклад, переклад В. Набоковим англійською мовою „Євгенія Онєгіна”). В такому випадку передача інтертекстуальних знаків пов’язана з науковим коментуванням їх функцій і актуальних зв’язків з джерелом. Що ж стосується перекладу, орієнтованого на „неспеціалістів”, то справжня теоретична проблема передачі інтертекстуальних одиниць полягає не у встановленні „ідентичності” двох текстів, а в правильному семіотичному аналізі вихідного тексту, спрямованому на створення нових інтертекстуальних зв’язків [1, 121-129].
У гаспаровських перекладах, у супроводжуючих їхню публікацію синхронних або ретроспективних авторських поясненнях і тлумаченнях потрібно аналітично виділити й узагальнено представити дві творчі стратегії.
Одна з них - “об'єктивістська”, або “буквалістська”, - розвивається Гаспаровим у роботі з текстами домодерной (у цьому змісті - традиційної) словесності, інша - “суб'єктивістська”, або “деконструктивістська”, - практикується при звертанні до індивідуальних поетів авторів модерної епохи, від, умовно говорячи, романтизму дев'ятнадцятого сторіччя до авангарду двадцятого. Тим самим під знаком вірності авторові й перекладному тексту - імперативам перекладацького ремесла новітньої епохи - Гаспаров-Перекладач працює з доавторськими стилістичними системами й зразками, тоді як елементи й маркери авторської суб'єктивності в сучасній індивідуалістичній ліриці їм послідовно усуваються й вона - в експериментальному порядку - як би традиціоналізується, архаізується.
Проблемними моментами для Гаспарова-перекладача й дослідника культури в його супровідні переклади замітках виступають “автор”, “форма” і “зміст” тексту, вони в його перекладацькій роботі й поставлені під питання. Я їх тут теж узагальню й коротко викладу як чотири соціологічно значимі проблеми сучасної культурної ситуації:
1) Можливості й стратегічні варіанти авторської поезії й поетики в епоху після “смерті автора”.
2) Роль перекладу в цьому контексті, принципові типи перекладу, перекладацькі підходи.
3) Пропуск модерну в Росії ХХ століття, його можливі заміщення - “недомодерн”, архаісти-новатори, “постмодерн”.
4) Проблема й можливості “високого” у поезії, зокрема - питання про епік.
Сам Гаспаров розглядав переклад як лабораторію, а не як потокове відтворення готового [у пізньому підсумовуючому тексті: “…переклад у поезії завжди був лабораторією форм] . Таке визначення й самовизначення було явно полемічним. Мається на увазі полеміку з оформляючим на протязі 1970-х років літературним “неокласицизмом” і гладкописемністю в перекладі, цим пізнім, епігонським породженням і переродженням підходів “радянської перекладацької школи”. Втілення й вінець даного процесу - двісті томів “Бібліотеки всесвітньої літератури”, по яких 1970-і роки багатьма сприймалися тоді й нерідко сприймаються заднім числом зараз як “розквіт перекладацького мистецтва”, у тому числі - пік роботи поетів, “збіглих у переклад”.