Останній приклад - це, так сказати, "бджола". Більшість же "файлів" алфавітного каталогу, неважливо, яким словом (або навіть частиною слова, "Не випадково адже толстовци були, а достоеєвцев не було") маркіровані, - скоріше "дерево": "Натуралісти показують людину як дерево перехожому, реалісти - як дерево - садівникові" (Брехт). М.Л.Гаспаров показує свої "дерева" (філологічні, віршоведчеські, перекладацькі, але також того універсального роду, позначення якого повинне з'єднати такі слова як "життя", "розуміння", "людина", "суспільство") садівникам, які виступають (при читанні його книги) у ролі перехожих (і назад).
Тому в "Записах і виписках" стільки нефілологічно загального, взятого, однак, з філологічною незаангажованістю, як якби мова йшла про частотність рим. "Традицією ми називаємо наше езопове право (точніше, звичку) уявляти собі минуле по своєму образі й подобі. Так, середньовічна людина вважала, що все тварини "Фісіолога" створені потім, щоб давати йому символічні уроки". Або: "Інтелігенція не може простити Єльцину, що її не перевішали". "Так, сказала, М.Чудакова, - є така річ: комфорт насильства, інтелігенція все не може від її відвикнути". Або: "Наука: Філософія була наука, а тепер дисципліна, - сказав моєї дочки викладач марксизму".
Так що з жанром все-таки важко. Витримки з архівів автора - це тільки зовнішня форма. Шкодують (С.С.Аверинцев, наприклад), що М.Л.Гаспаров так і не опублікував дотепер свої поетичні тексти. Тим часом "Записи й виписки" можна розглядати як віршований добуток. Не верлібр, що рекомендується автором для поетичних перекладів, але монтаж із чужий-свого мовлення, як у тестах Т.Кибирова або Л.Рубінштейна. Цим порівнянням вступаю на ґрунт, можливо, не саму рідну для автора "Записів і виписок". Але Т.Кібіров витягає ліричний зміст із роботи із цитатами; Л.Рубінштейн мислить свої вірші як ряди карток бібліотечного каталогу, а в "Записах і виписках" є й те й інше.
Але навіть якщо порівняння натягнуте, однаково екзистенціальні каталоги М.Л.Гаспарова сприймаються або як центон (але далекий від жарту) або як текст, у якому чужі вислови й пряме мовлення мемуариста, цитуємі афоризми й висловлення від себе є метоніміями один одного (так приблизно, як у наступному записі: "Ім'я: Прокоф'єв у дитинстві сказав матері: Мама! Я написав рапсодію-аркуша". Федір озаглавлював свої вірші: "Езопових байок книга така-те". А в Шенгелі є чотиривірш за назвою "Вірші Щипачова"), разом позначаючи деякий єдиний зміст.
Можна відштовхнутися й від іншого, теж натягнутого, порівняння. Текст "Записів і виписок" робить враження сукупності приміток і розгорнутих доповнень до кого "основному тексту", як в "Нескінченному тупику" А.Галковського. Але в Галковського - дійсно тупик, оскільки примітки плодять примітки, і основний текст відсувається й відсувається в небуття. На нього як би не вистачає пороху (волі до стислості-ясності). Галковський - автор приміток, що почуває сучасність як епоху приміток…В "Записах і виписках" інше. Основний її текст, цілком виразний, читачеві даний - у вигляді стрижневого пунктиру, прокресленого частково в алфавітних блоках книги, а частково - у її великих тематичних розділах.
Текст цей можна, відповідно до гаспаровським методу "конспективного верлібру", перевести декількома тезами: особистість - усього лише "крапка перетинання суспільних відносин"; літературні тексти не для нас створювалися, і ми не повинні "вчитувати" у них свої творчі імпульси; філологія як спеціальна школа розуміння вимагає відмови вченого від себе ("Філологія важка не тим, що вона вимагає вивчати чужі системи цінностей, а тим, що вона велить нам відкладати на час свою систему цінностей. Прочитати всі книги, які читав Пушкін, важко, але можливо. А от забути (хоча б на час) всі книги, яких Пушкін не читав, а ми читали, набагато сутужніше"); відповідно, на першому місці й у філологічній науці, і в перекладацькій діяльності, і в житті - приземлений, "чорновий" праця (дослідник повинен "правильно зрозуміти слово: у такому-те написанні, у такому-те сполученні, у такому-те жанрі…,у такий-те стилістичної традиції це слово з найбільшою ймовірністю значить те-те, з меншої - те-те, із ще меншої - те-те, і т.д. А цю найбільшу або найменшу ймовірність ми встановлюємо, підрахувавши всі контексти вживання слова в пам'ятниках даної чужої культури…У цьому фундаменті філологічних досліджень, як ми знаємо, зроблено поки що мізерно мало"); усякі гарні концептуальні побудови (наприклад, структуралістські або деконструктивістські) є науково й морально неадекватне самоствердження їхніх авторів, тоді як учений, та й взагалі особистість, повинні прагнути до самозаперечення.
Останнє - не просто наукова позиція. М.Л.Гаспаров пише про себе в стилістиці відсутності ілюзій: з роками він стає "виконуючим обов'язки себе"; "з мене буде гарний культурний перегній"…У мемуарах про дитинство - ніякої сентиментальності, навіть коли мова йде про батьків. Батькові (а потім і собі самому) поставлений діагноз: "скоріше доброзичливий, чим добрий". Оповідаючи про юнацьку самоосвіту, автор більше підкреслює те, що йому не вдалося (наприклад, стати аматором музики), чим те, що вдалося. В університетських спогадах - ні єдиного натяку на те, як проявлялися в студентські роки здатності автора. У спогадах про ІМЛІ, і взагалі в мемуарних фрагментах книги автор присутній лише як оповідач, але не як герой. Героєм автор стає лише в замітках під титлами "особистість" "старість", "смерть": "Я - ніщо як особистість, але я - щось як частка середовища, що складає інші особистості", "Раніше я називав себе "схрещення соціальних відносин", тепер - збіг обставин"; "Я зараз на крапці того професора, що, зненацька йдучи на пенсію, сказав: "Я став читати гірше: зараз це зауважую я, а ви не зауважуєте, - гірше буде, коли станете зауважувати ви, а я не зауважувати"; " ЩоРозпливається, як у ненаведеному біноклі, образ смерті, по якій я собою стріляю, - недоліт, переліт, - і намагаюся вгадати потрібні строки"…
Якась застрашлива (і зухвалий пієтет) тверезість. Але не дивиться убік самознищення й смиренності, а універсалізуючий дослідницький, деміфологізуючий, підхід
І все-таки (або саме тому) після "Записів і виписок" переконання читаючої публіки в унікальності Гаспаров-Дослідника й Гаспарова-особистість стає тільки твердіше. У цьому змісті авторові не вдалося деміфологізувати самого себе. І це добре, тому що разом зі свідомістю значення М.Л.Гаспарова затверджуються й втілювані в його діяльності подання про гуманітарну науку - як про сферу відомостей, що добуваються кропіткою працею, і знань, а не концептуального фантазування, підкріпленого посиланнями на енциклопедію "Міфи народів миру" (на жаль, останній образ науки сьогодні широко розповсюджений, і не тільки в літературознавстві й філології, але, наприклад, у музикознання). Висновок до 2 розділу