Поряд з декількома іншими авторами, мені вже доводилося писати про “пропуск” модерну в російській культурі. У цих умовах стратегія високого модерну виступає знов-таки в модусі відсутності — як більш-менш свідоме заміщення відсутнього.
Системний дефіцит форм самовизначення й визнання особистості в радянському соціумі (Юрій Левада в одній усній бесіді коротко назвав це “проблемою безриб'я” – потрібно підкреслити, що вона — не випадковий ексцес, а саме системна характеристика) породжує згадану вище заміну, і не просто заміну, а різні стратегії заміщень. Серед різновидів подібної заміни — наприклад, те, що можна назвати свідомістю недоречності або несвоєчасності. Показові слова Гаспарова про Костянтина Случевского: “…безъязичний росіянин Бодлер <…>який почував світ як людина ХХ століття, але був приречений говорити про нього громіздкою й непристосованою мовою XIX століття”.
Висновок до 1 розділу
М.Л.Гаспаров розглядав переклад як лабораторію, а не як потокове відтворення готового (у пізньому підсумовуючому тексті: “…переклад у поезії завжди був лабораторією форм”. Таке визначення й самовизначення було явно полемічним. Я маю на увазі полеміку яка оформлялась на протязі 1970-х років літературним “неокласицизмом” і гладкописемністю в перекладі, цим пізнім, епігонським породженням і переродженням підходів “радянської перекладацької школи”. Втілення й вінець даного процесу - двісті томів “Бібліотеки всесвітньої літератури”, по яких 1970-е роки багатьма сприймалися тоді й нерідко сприймаються заднім числом зараз як “розквіт перекладацького мистецтва”, у тому числі - пік роботи поетів, “збіглих у переклад”.
М.Л.Гаспаров розглядає дві перекладацькі стратегії - переклад розмірами оригіналу, у тому числі з римою й дотриманням характеру римування, і вільним безримовим віршем (він згадує ще переклади прозою або, в іншому місці, “чесною прозою”. Переклад “розміром оригіналу” для нього - відтворення норми (“…епохи, культури, традиції”. Переклад верлібром - відтворення “самобутньої індивідуальності <…>прямого співрозмовника нинішніх читачів” (там же). Роботі з далекою культурою відповідає “точність передачі форми”, а Новому часу — переклад “не для читачів, а для себе”, верлібром (там же). Тим самим стосовно стародавності (“далекій культурі”) відтворюється стандарт авторського відношення й вірності йому, вироблений епохою модерну, тоді як стосовно автора Нового й Новітнього часу — стратегія переробок і перекладань, характерна для доавторськой, домодерной епохи. Приклад, що приводиться самим Гаспаровим - олександрійські поети III століття до н.е., що переробляли архаіків у короткі епіграми .
РОЗДІЛ 2 ПІДХІД ДО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ ПІД ПРИЗМОЮ АНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1 Концептуальний підхід до проблем художнього перекладу
Художній переклад як особливий вид перекладацької діяльності по праву ототожнюють із [високим мистецтвом]. Хоча теорія перекладу в наші дні вже оглянута повністю, питання художнього перекладу, як найменш що підвладні формалізації, розроблені в ній слабкіше. Як основна складність більшістю дослідників (А.В. Федоров, Т. А. Казакова, Ю.П. Солодуб і ін.) відзначається подвійність художнього перекладу, що зв'язана, з одного боку, із вторинною, відтворюючою природою перекладу, а з іншого боку - з необхідністю створення тексту, що володіє здатністю естетичного й емоційного впливу. У вітчизняній науці проблемами художнього перекладу займалися видні філологи Н.Я. Галь, М.Л. Гаспаров, К.И. Чуковський, А.В. Федоров, B.C. Виноградів і ін., ними були запропоновані різні визначення й моделі перекладу, але багато завдань як і раніше перебувають у стадії розробки. У рамках загальної теорії перекладу вирішувалися наступні основні проблеми перекладу художнього тексту:
1) принциповий переклад тексту;
2) переклад як інтелектуальна творча діяльність, особистість перекладача;
3) вибір одиниці перекладу;
4) основні критерії оцінки перекладу художнього твору;
5) передача предметно-логічного змісту, стилістичних, образних аспектів значення й етнокультурної специфіки оригіналу.
При цьому дискусії викликало саме визначення художнього перекладу [14,c. 37], що на практиці частіше ототожнювалося з поняттям літературного перекладу, виконаного з обліком загальних стилістичних норм мови, що перекладає. У теперішнім дослідженні, слідом за Т.А. Казаковой, під художнім перекладом розуміється «особливий вид інтелектуальної діяльності, у процесі якої перекладач установлює інформаційну відповідність між язиковими одиницями вихідного й мов, що перекладає, що дозволяє створити іншомовний аналог вихідного художнього тексту у вигляді вторинної знакової системи, що відповідає літературно-комунікативним вимогам і язиковим звичкам суспільства на певному історичному етапі» [6, 25]. Дане визначення враховує три взаємозалежних напрямки художнього перекладу: лінгвістичне, інформаційне й психологічне. Кожне з них у різний час ставало основою оригінального підходу до перекладу художнього тексту, однак усіма визнавалася лінгвістична домінанта.
Традиційно проблеми перекладу зважувалися на основі лінгвістичного підходу, розробленого А.В. Федоровим. У своїх працях А.В. Федоров висунув лінгвістичну модель перекладу, з урахуванням функціональних відповідностей вихідного й мов, що перекладає. Учений обґрунтував категорію повноцінності (адекватності) перекладу як одного із критеріїв оцінки його результатів: [Повноцінність перекладу означає вичерпну передачу значеннєвого змісту оригіналу й повноцінна функціонально-стилістична відповідність йому] [159, 173]. Таким чином, головним у перекладі як результаті діяльності перекладача дослідник вважав збереження єдності форми й зміст оригіналу.
Результати більше пізніх психолінгвістичних експериментів Р.Г. Джваршейшвілі показали, що «при вдалому художньому перекладі мова йде про такий перенос змісту, що є кращим виявленням цього змісту; адекватність досягається за рахунок спільного переносу змісту й форми, причому, сам зміст указує й прагне до відповідній йому формі; при цьому різні мови мають для цього різні можливості - звідси й розбіжність між оригіналом і перекладом, а також неприйнятність точних перекладів] [48, 59]. Інакше кажучи, повноцінний («вдалий») переклад неможливий без адекватної передачі формальної й змістовної сторін художнього тексту, оскільки зміст саме «диктує» адекватну форму його вираження.
Полемічний підхід до рішення проблеми адекватності перекладу був запропонований М.Л. Гаспаровим у роботі «Брюсов і буквалізм» [8]. З античного часу в перекладі художнього тексту протистояли дві тенденції - буквалістського перекладу, що прагне передати оригінал слово в слово (який проявляється, наприклад, у перекладах Священного писання на всі мови) і «вільного» перекладу, що прагне до передачі емоційного й ідейного змісту оригіналу незалежно від передачі його образів, стилістичних фігур і окремих слів. Аналізуючи обидві тенденції стосовно до грецьких перекладів В. Брюсова, М.Л. Гаспаров відзначає в них відхід від точності змісту в ранніх перекладах до «буквалізму» у більше пізні. Виправдуючи лінгвістичні й значеннєві втрати пізніх редакцій перекладів, М.Л. Гаспаров пояснює їхнім прагненням поета підкреслити «сторонність і віддаленість» давньогрецької культури від сучасної, що можливо було лише перенесучи лексичні, граматичні й семантичні риси грецької мови в росіянин. На основі аналізу дослідник доходить висновку, що обидва види перекладу мають право на існування «одночасно й на однакових правах». [6,c.182]