Напрямок взяли на північ, щоб вийти до Чорного моря. Чи далеко до нього, не знали. Спершу шлях був по рівнині. Ліворуч текла ріка Тигр, праворуч тяглися пагорби, з пагорбів за греками стежило царське військо: бою не приймало, але при кожній можливості било з луків і пращ. Греки йшли чотирма загонами, з обозом у середині. В обозі було награбоване: продовольство, речі, раби. Раби були з місцевих, по-грецьки не розуміли, розмовляли з ними знаками, як з німими. Багато забрати не можна було; що захоплювали зайве, палили. Народ із сіл на шляху розбігався, але прокормитися було можна.
Потім почалися гори. У горах жив народ кардухи, що не визнавав ні царської влади, ні чиєї іншої. Царське військо відстало. Греки послали оголосити, що вони вороги паную, але не вороги кардухам, - ті не зрозуміли. Греки йшли по ущелинах, а зі схилів гір на них котилися кам'яні брили й летіли стріли. < .> Гірські ріки були такі швидкі, що із щитом не можна було ввійти у воду - збивало з ніг. Потім пішло Вірменське нагір'я. Тут не було ворогів, але тут був сніг. Він був вище колін коневі й пішому, удень він блискав так, що потрібно було зав'язувати ока, щоб не осліпнути, уночі він ямами осідав під багаттями. < .> [11]
Нарешті один раз ранком передові зійшли на чергову гору й раптом підняли голосний лемент. Ти, що йдуть слідом подумали, що напав ворог, і кинулися до них. Ставало усе голосніше, тому що ті хто підбігав теж починали кричати, і нарешті стало чутно, що вони кричать: "Море! море!" За декількома грядами гір, що знижуються, на обрії виднілося темне зимове море. Воїни стовпилися на вершині, усе зі слізьми обіймали один одного, не розбираючи, хто боєць, хто начальник. Без наказу кинулися збирати камені, складати курган і на нього - видобуток, як у дарунок богам після перемоги. Провіднику дали в нагороду коня, срібну чашу, перське вбрання й десять золотих царських монет, і кожний воїн додав що-небудь від себе. А потім рушили долілиць - до моря. І через десять днів, зайшовши в перше грецьке місто - Трапезунд, принесли жертви Зевсу-Рятівникові й Геракл-Путівнику й улаштували на честь богів змагання: біг, боротьбу й кінські перегони.
2.2 Античні переклади М.Л.Гаспарова
Значимість наукової, просвітительської й літературної діяльності Михайла Леоновича Гаспарова ( 1935-2005) дотепер повною мірою не оцінена. Протягом десятиліть він був одним з деяких захисників точних наукових методів у гуманітарній сфері (він називав це “амплуа старого бурбона-позитивіста”). Його бездоганно відточені й лаконічні статті, у яких він ніколи не намагався нікого навмисно шокувати, різко виділялися як на тлі радянського начотництва, так і на тлі пострадянського релятивізму. У поколінні молодих філологів-класиків немає числа тим, хто вирішив вибрати професію, прочитавши гаспаровські вступні статті до Овідія або Горація; на останній у його житті великий віршоведчесській конференції новозеландський славіст Иен Ліллі під схвальний гул колег назвав його “Зевсом російського віршознавства”; а в дитячій “Цікавої Греції” стільки інформації, скільки не зустрінеш у товстих монографіях про античну культуру й філософію.
Більшість вітчизняних філологів-класиків займалися перекладацькою роботою: так зложилася традиція. Гаспаров докладно пише про це в головкомі “Переклади”, що ввійшов у книгу “Записи й виписки” (М., видавництво “НЛО”, 2000).
М.Л.Гаспарову вдавалося віртуозно балансувати між крайностями. Це проявлялося як у віршах, так і в прозі. В “Науці любові” Овідія практично кожний рядок перекладу точно відповідає рядку оригіналу, по можливості, не втрачаючи жодного образа. В “Житті дванадцяти Цезарів” Светонія - не найвидатнішого стиліста - латинський синтаксис перетворений у прозору, ясну російську прозу, знов-таки без словесних втрат, навіть мінімальних. У перекладах мовлень і трактатів Цицерона М.Л.Гаспаров повною мірою передав величне, майже віршоване звучання “золотої латині”.
Незважаючи на свої енциклопедичні пізнання в області античної культури, М.Л.Гаспаров завжди підходив до кожного перекладацького завдання як учений, з максимальною відповідальністю. Глибоко переконаний, що навіть “світ Пушкіна для нас такий же чужий, як древнього ассирійца або собаки Каштанки”, він ніколи не розраховував на інтуїцію. Перекладач, як правило, покладається на своє язикове чуття - або по наївності й недосвідченості (у переважній більшості нинішніх перекладних продукцій), або по зарозумілості [у деяких недавніх перекладах “з концепцією”, що, на жаль, не заснована ні на якому дослідницькому фундаменті]. М.Л.Гаспаров, завжди залишаючись ученим, не міг собі такого дозволити. Найбільш яскравий приклад наведений в “Записах і виписках”: готуючись перекладати байки Езопа - прості й стилістично нейтральні – М.Л.Гаспаров задався питанням, як треба писати - “Пастух пішов у ліс і раптом побачив .” або “Пішов пастух у ліс і раптом бачить .”? По-російському ці інтонації дуже різні, але Гаспаров не вважав, що почуває стилістичні відтінки грецької мови в достатньому ступені, щоб приймати таке рішення з натхнення. Тому він пішов кружним шляхом, звернувшись до іспанської монографії про лексику Езопа, і, звіряючись із нею, розмітив всі байки - книжкові аттицистичні слова червоним, вульгаризми синім і так далі, а потім перекладав ті тексти, які більше майоріли червоним, як “Пастух пішов у ліс .”, а ті, які синім, - “Пішов пастух у ліс .” [11,c.65]
У перекладацькій практиці М.Л.Гаспарова було чимало випадків, що вимагали ювелірної точності: в “Житті й думках філософів” Диогена Лаертського кожному слову грецької філософської термінології повинне було відповідати одне й тільки одне слово перекладу, навіть якщо в різних філософів значення слів було різним; при перекладі “Поетики” потрібно було, з одного боку, зберегти унікальний аристотелевський стиль конспекту “для себе”, з іншого боку - не ускладнювати розуміння й без того складного тексту. М.Л.Гаспаров вийшов з положення, вставляючи сполучні й слова, що пояснюють, і фрази в кутових дужках. Завдяки цьому в читача з'явилася можливість сприймати й стиль, і зміст. Ще один перекладацький tour de force - переклад “Центона” пізднеримського поета Авсонія, що цілком складений з вергілієвських напіввіршів. М.Л.Гаспаров перевів не тільки сам центон, але й по декілька рядків навколо кожного напіввіршя в їхньому споконвічному контексті - щоб читач міг оцінити віртуозну словесну гру Авсонія. У цій роботі позначилася та незмінна повага, з яким М.Л.Гаспаров ставився до праці інших перекладачів: скрізь, де можна було використовувати наявні переклади, це було зроблено (хоча незрівнянно простіше було б перевести вергілієвські уривки заново). Для написання такого добутку потрібно виняткова літературна майстерність, але, для того щоб його перевести, потрібно майстерність у квадраті.
Окремого згадування заслуговує редакторська робота М.Л.Гаспарова - зокрема, над книгами грецьких істориків (Геродота й Фукідіда), перевиданими в перекладах XIX століття. Переклад Фукідіда - чудово точний - виявився багатословніше оригіналу раза в півтора; скрупульозна й болісна редакторська робота полягала в тім, щоб відновити лаконізм, не ушкодивши змісту.