Посередницька місія - у тому числі в культурі - найблагородніша й сама невдячна. Гаспаров був ідеальним посередником - його завжди хвилювало й те, чи не підведе він того, від чиєї особи говорить, і те, чи не буде він незрозумілий для тих, до кого звертається. Сама очевидна форма літературного посередництва - переклад. Один тільки список перекладів Гаспарова займе безліч сторінок - і серед цих його праць такі шедеври, як "Наука любові" Овідія, лірика вагантов, "Шалений Роланд" Аріосто.
У своїй перекладацькій діяльності Гаспаров зовсім свідомо дотримувався двох гранично протилежних підходів. Перший - це максимальне наближення читача до оригіналу, нехай за рахунок складності, ваговитості, праці, якому необхідно вкласти в процес читання. При цьому підході сторонність щиросердечного - і не тільки щиросердечного! - миру автора не згладжується, а підкреслюється. У класичній статті "Брюсов и буквализм" Гаспаров захищав брюсовський (і, за аналогією, власний) підхід до перекладу, пояснюючи, що латинське axis (дослівно - "вісь") не тотожно російському небозводу, як це слово традиційно перекладають, тому що за різними словами - дві різні картини миру: небесна сфера, що тримається на осі, древніх римлян і росіянин купол неба, що накриває землю. По цій же причині - через прагнення до максимальної точності - за винятком вагантськой поезії Гаспаров ніколи не перекладав "у риму". [12]
Але протилежний підхід - набагато менш академічний - залучав його не менше. При цьому підході, навпаки, оригінал присувається якнайближче до читача, до його стилістичних запитів і культурних подань. У російській літературі ця традиція теж давня й поважна; у її будівництві брали участь Пушкін і Жуковський, Маршак і Заходер. Гаспаров оголив прийом, спочатку перевівши верлібром "Шаленого Роланда" - класичну італійську поему, написану правильними октавами - а потім оприлюднивши ряд своїх "конспективних перекладів", де прозою й верлібром були перекладені автори від Піндара й Мільтона до Йейтса й Кавафіса - а заодно Пушкін, Баратинський, Лермонтов. У цих "перекладах" з російської на росіянин Гаспаров шукав те, що цікавило його в сучасній культурі, і намагався "переказати" вічний зміст класичних текстів стилем двадцятого століття. На жаль, мистецтво поетичного перекладу в нашій країні - колись становила гордість радянської літератури - зараз перебуває в такому стані, що ці унікальні досвіди, що частково ввійшли в "Записи й виписки", а в 2003 році видані великою окремою книгою, залишилися майже без уваги критики й колег-поетів.
Гаспаров сам учився в книг ("підкидьок") і, незважаючи на свою викладацьку роботу в МГУ, РГГУ й безлічі західних університетів, не мав звитий учнів-апостолів, що нерідко супроводжує великих учених. Своєю єдиною ученицею він по праву називав тільки Тетяну Володимирівну Скулачеву. Незважаючи на це, уже кілька поколінь вітчизняних філологів виросло в променях його наукової й людської чарівності - віршоведи, філологи-класики, перекладачі, фахівці з російської поезії, історики, лінгвісти - по суті, в академічно активному гуманітарному середовищі ні, напевно, жодного людини, який Гаспаров чому-небудь не навчив би. Він учив не наставляннями, а текстами й прикладом фантастичної, нелюдської працьовитості.
Абсолютно всі, кому пощастило спілкуватися з Михайлом Леоновичем, відзначають його чемність, старомодну ввічливість, неймовірну делікатність, що доходить часом майже до абсурду. Але на інтелектуальному просторі Гаспаров умів за себе постояти й люто воював з тим, що здавалося йому невірним - хоча іноді робив це так елегантно, що супротивник не усвідомлював себе переможеним.
От простий і забавний приклад: на одній конференції віршовед Б.П. Гончарів (нині теж покійний) звернувся до Гаспарову з питанням - кого він, властиво, мав на увазі у своїй доповіді під "офіційним радянським літературознавством"?
- Під офіційним радянським літературознавством, високошановний Б.П., я маю на увазі в першу чергу вас, - відразу відповів Гаспаров.
От приклад більше складний, що ілюструє гаспаровське відторгнення "загальноприйнятих думок". В "Цікавій Греції" він пише: "Для нас прогрес - щось саме собою що розуміє: 1097, 1316, 1548 роки - навіть якщо ми не пам'ятаємо жодного події, що происходили в ці роки, ми не сумніваємося, що в 1548 році люди жили хоч небагато краще й були хоч небагато розумніше, а, може бути, і добріше, ніж в 1097 році". Гаспаров не міг не розуміти, що суспільна думка всіх епох - а вуж нашої й поготів - завжди вважало сучасність осередком всіх пороків і вершиною всіх лих, невпинно ідеалізуючи минуле. Але він відмовляється навіть обговорювати цю передумову - логічно, безумовно, невірну, але емоційно настільки привабливу. Без цієї віри в прогрес ("У молодших класах мене били, у старші не били, тому я й увірував у прогрес"; "тисячу років тому ми б обоє вмерли в дитинстві") неможливо повною мірою зрозуміти й світогляд, і творча спадщина Гаспарова.
Гаспаров завжди люто захищав свій особистий смаковий простір - саме в цих випадках його фірмова ввічливість йому відмовляла, і він міг сказати інтерв'юерові у відповідь на питання про "улюблені вірші" - "Ця не ваша справа". Але інтелектуальна неохайність і спроба видати одне за інше (у першу чергу - творчість за науку) завжди викликала в нього різке стилістичне відторгнення. Це обурення було спрямовано, зокрема, на модну деконструктивістську й постструктуралістську заразу, що відбувається головним чином із Франції - у рамках якої будь-який рух душі "дослідника" виявляється більше важливим, чим предмет дослідження. Ворожість ця була не тільки сутнісної, але й, звичайно, стилістичної ("у дев'ятнадцятому столітті за такий стиль розстрілювали").
Один з останніх публічних виступів Гаспарова (рівно рік назад на конференції в МГУ) було присвячено М.М. Бахтіну - і в ньому втримувалося люта (улюблене гаспаровское слівце) критика тої ролі, що Бахтін зайняв у сучасному пантеоні гуманітарної думки: "М.М. Бахтін був філософом. Однак він уважається також і філологом - тому що дві його книги написані на матеріалі Достоєвського й Рабле. Це причина багатьох непорозумінь. У культурі є області творчі й області дослідницькі. Творчість ускладнює картину миру, вносячи в неї нові цінності. Дослідження спрощує картину миру, систематизуючи й упорядковуючи старі цінності. Філософія - область творча, як і література. А філологія - область дослідницька".
Не видавати творчість за дослідження Гаспаров умів; але, як у старому анекдоті про двійника Карла Маркса (" розумище-тебе куди запроторювати?"), у коментаторських, популярних, та й властиво академічних текстах він не переходив на пташину мову псевдофілолгічного "дискурса". Увага Гаспарова до мови була дивною - недарма його так цінував Йосип Бродський, що вважав поета інструментом мови. У своєму жанрі - точніше, у своїх жанрах - Гаспаров теж був таким інструментом, і його праці демонструють нам краще, на що виявився здатний російська мова другої половини двадцятого століття. На закінчення цієї епітафії приведемо майже навмання кілька уривків з текстів Гаспарова, у якій стилістичне (і риторичне) досконалість змушує завмерти той внутрішній орган, що реагує на велике.