Голод в Україні 1946-1947 років

Для того щоб виконати всі польові роботи в оптималь­ні агротехнічні строки, республіці не вистачало більш як ЗО тис. умовних п'ятнадцятисильних тракторів. Тому на­вантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР. Тому міністр землеробства УРСР Бутенко визнавав, що «нашим хліборобам цього ро­ку доведеться ще ширше використовувати на роботах своїх корів». Так воно й сталося. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було задіяно майже 110 тис., а в Київській — близько 60 тис. корів. У райони і господарства направлялася велика кількість уповнова­жених з числа відповідальних працівників. Однак, незва­жаючи на це, строки сівби у багатьох господарствах роз­тягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.

Навесні 1946 р. значно загострилися продовольчі труд­нощі. Про це свідчить ряд документів, зокрема лист колгоспників с. Попелюхи Піщанського району Вінницької об­ласті, адресований Хрущову, який був тоді першим сек­ретарем ЦК КЩб)У і Головою Ради Міністрів УРСР. У листі щиро й болісно говорилося: «Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше ху­доби живемо. Ніколи нам не було так важко, як в цю хви­лину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші, їдуть у місто і купують хліб у комерційних мага­зинах, но за хлібом іти далеко —140—160 км, а у нас ні­хто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і як виконаємо план, то всі подохнемо.

Багато хто з колгоспників збирається виїжджати на Кавказ і Середню Азію, там, всі говорять, життя багате і дешеве, а Україна зубожіла і ніхто на неї не звертає ува­ги. Живуть зараз гарно тільки хитруни, спекулянти, шах­раї, злодії, а їх багато. А простій людині не добитися прав­ди, всі на неї кричать і не вірять.

По зведенням, наш район самий відсталий в області, надій ніяких, усі ми вбиті горем, із злиднів нам не вийти.

Якщо Ви, Микито Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил уже не вистачає; а із області нас ніхто не чує, з кожним роком все гірше і гірше. У колгоспі як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. В селі було шумно, а тепер уже ніхто ні свят, ні весіль не справляють, всі збідніли і нікого це не цікавить. А молодь наша ходить в ганчір'ї і їй не до веселощів, а комсомольці і партійці мовчать. В газе­тах пишуть, що все добре, а де добре, а в нас все погано. В районі все погано, гірше, ніж було 10 років тому. І базару немає, і церкву повалили, і ставок повалили, і лазня не працює, наші родичі з Пісчанки кажуть, що Пісчанка ста­ла гірше, діж село. Люди всі змінилися — худі, чорні, злі. Говорять, що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо у Вас підтримки. Микита Сергійович, зверніть увагу, на наше село Попелюхи, Пісщанського району. Допоможіть нам хоч у цьому році».

До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому багато в чому призвели вкрай несприятливі метеорологічні умови. Зима 1945/46 рр. у більшості районів України видалася малосніжною, з ча­стими відлигами, а квітень, травень і червень були най­більш посушливими за 50 попередніх років. Це призвело до ослаблення й загибелі посівів зимових і ярих культур У 120 районах Харківської, Ворошиловградської (нині — Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсон­ської областей зимою повимерзали й навесні не зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20 % площі посівів цих культур.

Замість того щоб подати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали «битву за врожай», спрямовану насамперед проти колгоспів і районних ланок управління. Зверху було визначено видову оцінку врожаю, на основі якої окремим господарствам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо послабити їх тягар і зберегти в господарстві хоча б частину врожаю, голови колгоспів та й деякі представники районних партійних і радянських органів робили спроби знизити видові оцінки врожайності. Однак у республікан­ських та союзних інстанціях ці дані всіляко коригувалися в напрямі їх максимального збільшення. У доповідній записці ЦСУ УРСР, підготовленій для ЦК КП (б) У і Ради Міністрів республіки, повідомлялося, що «керівництво багатьох колгоспів, перебуваючи під впливом різко зни­женого загального рівня врожайності, свої видові оцінки орієнтує не тільки на «амбарний збір»[1], а й значно нижче». При цьому «бажання знизити урожайність, перекрутити справжнє становище проявляється не тільки з боку керів­ництва колгоспів, але навіть окремих керівних районних працівників», які за допомогою різних засобів намагалися вплинути на людей, що займалися визначенням урожай­ності, й інколи «шляхом тиску на нових, недосвідчених районних та дільничих інспекторів ЦСУ добивалися ви­кривлення цифр». Тому ЦСУ організувало повторну пере­вірку видової врожайності. До осіб, які намагалися зни­зити врожайність, застосовувались адміністративні, а то й судові покарання.

Однак, як показала осінь, врожайність зернових вия­вилася значно нижчою навіть від тих оцінок, що їх подали голови колгоспів і представники районних органів, не ка­жучи вже про дані інспекторів ЦСУ. Літо 1946 р. було надзвичайно посушливе. Протягом весняно-літнього сезону на всій території республіки опадів випало значно менше нор­ми. Тільки в липні у ряді районів пройшли дощі, але висока температура повітря, що доходила до 31—36°, а в серпні — навіть до 36—39°, значно підвищила випаровуваність верхніх шарів грунту. За весь 100-р.ічний період інструмен­тальних спостережень за погодою в Україні такі високі температури раніше не були зафіксовані.

В. республіці склалося критичне становище. У липні 1946 р. ряд її областей звернувся з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель для господарств, які знаходилися в регіонах, що найбільш потерпіли від посухи, оскільки доведені до них плани майже дорівнювали їхнім валовим зборам зернових. Про все це йшлося у довідці, підготовленій республіканськими господарськими органа­ми для уряду УРСР. Однак Рада Міністрів України та ЦК КП(б)У затвердили спущений зверху план, яким пе­редбачалося здати державі 340 млн. пудів хліба.

Питання про збирання врожаю та проведення хлібо­заготівель розглянув липневий (1946 р.) пленум ЦК КП(б)У. Однак замість того щоб глибоко, об'єктивно і всебічно проаналізувати ситуацію, яка склалася в сіль­ському господарстві республіки, й розробити комплекс дійових заходів, спрямованих на послаблення наслідків посухи, його учасники піддали критиці лише окремі не­доліки в організації та проведенні збиральних робіт. Го­ловну ж увагу вони зосередили на хлібозаготівельній кампанії. В резолюції пленуму посуха згадується лише остільки, оскільки через неї «в окремих районах, колгоспах і радгоспах можуть бути тенденції до заниження врожаю і заниження планів хлібоздачі», з чим партійні та радянські органи були зобов'язані вести непримиренну боротьбу. Зовсім не рахуючись з умовами, що склалися, пленум за­жадав безумовного виконання планів хлібозаготівель і оголосив це найважливішим завданням усіх партійних і радянських органів. Саме на вилучення зерна, а не врятування селян вони повинні були мобілізувати всі свої сили й засоби. Більше того, пленум поставив перед усіма колгоспами вимогу: не тільки повністю виконати плани заготівель, а й з перших партій зерна нового врожаю по­вернути державі борги по насіннєвій, продовольчій та фуражній позичках, заборонивши при цьому заміну одних культур іншими.