Голод в Україні 1946-1947 років

Сталін був незадоволений роботою Хрущова на по­саді першого секретаря ЦК КП(б)У, і на початку бе­резня 1947 р. цей пост зайняв Каганович. Він не по­боявся порушити законність. В обкоми, райкоми партії, виконкоми обласних та районних Рад навесні було розісла­но листа ЦК КП(б)У за підписом Кагановича, згід­но з яким партійні та радянські організації, «враховуючи значну кількість фактів самовільного уходу» селян, були забов'язані «надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні на період робіт по обробці посівів та збиран­ню урожаю необхідної кількості колгоспників, що само­вільно пішли з колгоспу». Керівникам підприємств, уста­нов і організацій було заборонено приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від прав­лінь колгоспів.

А тим часом у селах республіки ситуація ставала ката­строфічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгосп­них полях після збирання, їли кору дерев, дрібних гризу­нів, собак тощо. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилась дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня — грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чоловік, то в січні 1947 р.—ЗО тис., у лютому —38,5 тис., у березні —51,4 тис. чоловік.

Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського населення позначилися на його кіль­кості в східних областях республіки, що найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р. кількість сільських мешканців у 16 східних областях змен­шилася на 23 тис. І це — незважаючи на повернення вели­кої кількості демобілізованих з лав Радянської армії. Ско­ротилася й кількість селянських господарств. Так, у Він­ницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис Херсонській—на 1,8 тис Сталінській—на 5,6 тис Запорізькій — на 7,6 тис Дніпропетровській — майже на 8 тис., в Ізмаїльській — на 9 тис.

Складне становище склалося в 1947 р. у містах респуб­ліки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилась кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призво­дило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. у 16 східних областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р.— більш як 186 тис. Особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Черні­вецькій областях республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946 р. І це лише ті випад­ки смертей, які були зареєстровані ЗАГСами УРСР. Однак далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню Азію на Кубань.

Значні труднощі із забезпеченням населення продук­тами харчування виникли також у Молдові, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської Федерації.

Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т , причому значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим країнам безплат­но. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що звичаї поміщицько-буржуазної Росії («Самі недоїмо, а ви­возити будемо») відійшли в минуле.

У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна таємниця. Макси­мально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в де­яких районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були лікві­довані.

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється кримінальне переслідування «роз­крадачів» соціалістичної власності, які згідно з статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу», а з статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі — як «зрадники загальної справи колгоспу» і «під­ривники основ колгоспного ладу», котрих треба карати з усією суворістю «законів робітничо-селянської держави». Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за лихо­вісним законом від 7 серпня 1932 р., що дістав назву «зако­ну про п'ять колосків». Ним передбачалося до 10 років та­борів за десяток колосків, зібраних на полі опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному саду. Так, на 5 років ув'яз­нення у виправно-трудових таборах засудила виїзна комі­сія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947 р. вкрали в колгоспному саду б кг яблук. На 7 років був засуджений завгосп колгоспу ім. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли кол­госп ще не почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за «розкрадан­ня хліба» на лаву підсудних сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було притягну­то 3226 чоловік, причому 1768 з них — за збирання колос­ків у полі. Як відзначалося у доповідній записці на ім'я Кагановича з приводу розкрадання хліба, аналіз мате­ріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика кількість крадіжок хліба «здійснюється гостропотребуючими колгоспниками».

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочин. Наведемо один з трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу «Червоний орач», працюючи в полі, вкрав 3—4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений на 20 років ув'язнення.

У 1946 та 1947 рр. непоодинокими були випадки роз­крадання працівниками органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для виплати держав­ної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це повідомляв Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки розкрадання продовольчих і промто­варних фондів, які призначалися для дитячих будинків.

Керівництво республіки і особисто Хрущов намага­лися хоч якось полегшити становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для органі­зації харчування дітей у найбільш потерпілі області (Із­маїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську) були на­правлені спеціальні урядові комісії. Певну допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т про­довольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79 тис. т продовольче!" позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняник польових роботах, для 3,4 млн. чол. на польових станак республіки було організовано громадське харчуванню. Для багатьох це була єдина можливість вижити.

На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку в розмірі 35 млн. пудів. Це ста­новило лише близько половини потреб республіки в насін­ні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6 %. Тому весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств, підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.