9. Російська імператриця тих запорожців до останнього часу не приймала і прийняти не хотіла, і якби те вчинилося, й імператриця дозволила б їм житло мати в російських межах, то це «ні за яку супротивність сприймати не можна», бо щодо самої Порти відомо, яким чином російські зрадники Дондук Омбо з товаришами, хоч вони й ідолопоклонники і не єдиновірці туркам, прийняті кримським ханом у протекцію, донині в його краях перебувають і на російські землі без жодної перешкоди
з боку Порти чинили напади й надалі чинять. Тим менше буде рішучості в російської імператриці відганяти від себе таких людей, котрі й за народженням, і за християнським законом можуть називатися своїми.
«А все те можете завершити тим, що належить хана кримського угамувати й до утримання миру змушувати, тоді й усе згідно між обома імперіями відбуватиметься. Можете ще Порті про запорожців і се оголосити, що вони всі до єдиного народжені в нашій імперії і, перебігаючи, живуть там у Січі з давніх літ без жінок неодружені, і так якби повсякчас туди тих втікачів з нашого підданства не додавалося, то вони, запорожці, давно б усі перевелися, оскільки плодитися їм у Січі ні від кого» .
Про перехід запорожців з-під влади Криму під владу Росії турецька Порта довідалася з донесення хана. Доповідаючи про те падишахові, кримський хан повідомляв, що запорожці, хоч і покинули свої попередні займища, але з турецьких кордонів ще не вийшли.
На підставі цього донесення кримському ханові надіслали наказ переконати запорожців повернутися до попередньої протекції Криму; у випадку ж опору з їхнього боку хан повинен скорити їх зброєю, як людей, котрі живуть у його землі. У столиці хана всі в той час вважали, що хоч запорожці й покинули свої житла при гирлі річки Кам'янки, та все-таки осіли на землях, що належать Криму, а отже й Туреччині. «І якщо,— писав з цього приводу російський резидент Неплюєв графові Вейсбаху в Київ,— у нас з Портою дійде до розриву, тоді неможливо тих запорожців у турецькій землі в протекції її імператорської величності утримувати: як мені тут кажуть, Базів луг — місце, що туркам належить, оскільки вашій світлості відомо, що хоч у трактаті з Портою глухо стоїть, та в інструменті розмежування 1714 року явно й виразно кордони описані і вся земля до кримської сторони від тих кордонів турецькою названа без винятку, і якщо вони, запорожці, відступлять за її імператорської величності кордон, тоді їх і в час миру прийняти вільно можна й Порті у відповіді вказані мені від вашої світлості резони достатні будуть»
Подання російського резидента, як небавом з'ясувалося, мало свої підстави. Услід за оселенням запорожців в урочищі Базавлук очаківський паша доповів великому візиреві, що на тому місці, де оселилися запорожці. яке називається «Базаглук», російські люди «почали робити рови». Про ці рови очаківський паша «посилав питати, для чого те чинять, заявляючи, що згадане місце Базаглук належить до земель Порти Оттоманської». На такий запит паші відповіли, що ті рови роблять з наміром, «аби в тому місці, за указом російського двору, фортецю збудувати і що згадане урочище Базаглук не до осяйної Порти, а до російської держави належить».
Донесенню очаківського паші надали в Константинополі належного значення. Великий візир Алі-паша вважав за потрібне для розвідки справ послати в урочище Базавлук уповноважених від Порти осіб з тим, щоб вони здійснили «істинний і старанний огляд», кому насправді належить урочище Базавлук. До цих довірених осіб від Порти російський резидент мав долучити обраних від себе осіб і вже після того мати ті чи інші розмови про Базавлук. В кожному разі і щоб там не було, будувати фортеці біля кордону з обох сторін, з огляду на мирний трактат, не можна.
На таке подання великого візира російський резидент дав ухильну відповідь. Він казав, що про будівництво фортеці в урочищі Базавлук не має від свого двору ніякої звістки й докладно не знає, кому те урочище належить; але сміє запевнити осяйну Порту, що від двору її імператорської величності «ніяк такого указу не буде, щоб будувати фортеці не тільки на місцях, що належать осяйній Порті, а й на таких, про які укладений між обома імперіями трактат забороняє». Виходячи з цього, російський
резидент не вважав за потрібне посилати від себе людину на урочище Базавлук для огляду його й радив великому візиреві найперше зв'язатися з начальником українського корпусу, графом фон Вейсбахом, «для достовірного освідчення», кому насправді належить урочище Базавлук. Великий візир, погоджуючись з таким поданням російського резидента, тим не менше зважив за краще доручити бендерському чи очаківському паші відрядити за спірною справою комісію. Щодо спорудження фортеці він зауважив, що, можливо, будівництво її почали й самі запорожці, але в такому разі Росія не має права приймати під свою протекцію ніяких народів у землях осяйної Порти; якщо ж вона бажає прийняти запорожців у своє підданство, то нехай дає їм місця, що належать російській державі.
Після такої розмови з великим візирем Неплюєв послав від себе поручника Наковальнина і звелів йому їхати в Бендери до місцевого паші, приєднатися там до довіреної особи паші і їхати разом з нею до графа фон Вейсбаха; а доїхавши до міста Василькова, зупинитися в ньому під приводом «кварантини» й там чекати рішення від графа до того часу, доки він встигне знестися з Петербургом і отримати звідти інструкцію, як діяти в такому випадку. «Беру сміливість найпідданіше донести,— писав Неплюєв з цього приводу в Петербург,— вашій імператорській величності слабку мою думку, чи не рачите ви, ваша величність, всемилостиво звеліти тим запорізьким козакам нині увійти всередину кордонів вашої імператорської величності, особливо задля того, що Порта за нинішніми своїми в інших справах заняттями й браком часу сю справу не вельми важливою вважає і сама до того нас спонукає . А якщо запорожці на місці Базаглуці перебуватимуть, то від хана кримського й татар нападу й розорення зазнають, до того ж і Порта, заспокоївшись від нинішніх справ і бачачи їх на місці, де їх охоронятимуть війська вашої імператорської величності, зважить, що оселення їхнє на Базаглуці з правдою не схоже, і якщо нині зручну до того нагоду втратити, то надалі в потрібний час складно буде те вчинити або ж ще більше через те може виникнути причин для суперечок. За для сих резонів я сю справу (себто, настанову, як відповідати в Константинополь про перехід запорожців до кордонів Росії) при Порті мовчанням обійшов, оскільки якби я нині Порті оголосив, що ваша імператорська величність за них вступатися не рачить, то вона відразу вжила б заходів їх до покори собі привести і те моє оголошення й надалі собі за виправдання мати. На тій же підставі я нині промовчав і про калмиків, котрі у кримські краї втікають, і міркую моїм слабким розумом, що 20 тис.козаків запорізьких прибутковіші за багато калмиків, куди б їх не рачили використати: чи в Польщу проти станіславців, чи при нагоді проти татар. Якщо ж запорожців всередину кордонів вашої імператорської величності перевести неможливо, в такому разі мені здається, що генерал граф фон Вейсбах може до паші бендерського дати таку відповідь, якщо тільки на те вашої імператорської величності дозвіл буде, що в Базаглуці ніякої фортеці з боку вашої імператорської величності не будують і тим місцем ваша величність нітрохи не цікавиться, бо воно належить Оттоманській імперії; відомо, що там оселяються запорізькі козаки, від утиску ханського з Січі вийшовши, які просили у вашої імператорської величності як у своєї законної государині вибачення за втечу і прийняття у протекцію, в чому їм як підданим і єдинозаконним відмовити було неможливо; але разом з такою заявою відповідати, що коли вони прийдуть всередину кордонів вашої імператорської величності, тоді їм дадуть протекцію, а поза кордонами вашої величності цікавитися ними не рачите, бо вічну дружбу з Портою непорушне утримувати рачите, і тому якщо хан кримський оздоблювати їх більше не буде, то, можливо, вони іншого місця шукати не будуть і на Базаглуці залишаться .
Завантажити реферат