Суверенітет - збірна ознака держави. Він концентрує в собі усі найбільш істотні риси державної організації суспільства. При певних умовах суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, питання державного й суспільного розвитку, формувати напрямок політики своєї держави, склад її органів.
Поняття державного суверенітету пов'язане з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави.
Такі найбільш загальні ознаки держави, що характеризують її як специфічну організацію суспільства. Самі по собі вони не дають повного подання про сутність і соціальне призначення держави в її історичному розвитку. Далі з удосконалюванням громадського життя, самої людини, з її соціальною політичною зрілістю змінювалася держава. Її загальні ознаки, у принципі залишаючись незмінними, наповнюються новим, більш раціональним змістом.
У сучасній навчальній літературі держава зазвичай визначається як політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що має спеціальний апарат, здатна робити свої веління обов'язковими для всієї країни. Дана дефініція синтезує найбільш істотні риси й ознаки держави й у цілому прийнятна, але в ній слабко відбитий зв'язок держави й суспільства. Більше точною буде наступне формулювання:держава — це політична організація суспільства, що забезпечує її єдність і цілісність, що здійснює за допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов'язкове значення, що гарантує права, свободи громадян, законність і правопорядок.[22;34]
Наведене визначення відбиває загальне поняття держави, але більше підходить до сучасної держави. У ньому підкреслюється, що держава є політична організація всього суспільства, всіх його громадян. Вона виконує життєво необхідні для суспільства функції, забезпечує її єдність і цілісність, управляє найважливішими суспільними справами. У той же час держава (особливо правова) покликана всебічно гарантувати права й свободи громадян, підтримувати надійний і гуманний правопорядок у суспільстві.
1.2. Походження права.
Про появу ознак держави в будь-якій країні свідчить, насамперед, виділення із суспільства особливої верстви людей, що не виробляють матеріальних або духовних благ, а зайнятих лише управлінськими справами. Про це ж свідчить наділення даної верстви людей особливими правами й владними повноваженнями; введення різних податків і всіляких податей, позик; підрозділ членів суспільства не по кровноспорідненій ознаці, як це було при первіснообщинному ладі, а по адміністративно-територіальній ознаці; поява на постійній основі особливих загонів збройних людей, дружин, визнаних, з одного боку, захищати територію й суспільство від нападу ззовні, а з іншого боку - вести самим нові територіальні завоювання.
Про появу ознак державної організації суспільства й витисненні нею первіснообщинної організації свідчать і інші фактори. Крім усього іншого вони вказують на те, що держава не нав'язується суспільству ззовні. Вона виникає на її основі природним шляхом. Разом з ним вона розвивається й удосконалюється.
Аналогічні процеси відбуваються з державною (або публічною) владою, що є ознакою держави, і з правом. Будучи нерозривно пов'язаним з державою, право в силу тих же причин, що й держава, з'являється у світі й під впливом тих же економічних, соціальних і політичних процесів змінюється.
До появи майнового поділу населення й соціальної нерівності суспільство не мало потребу в праві. Воно цілком могло обходитися й обходилося за допомогою звичаїв, що опиралися на владу авторитету рад старійшин і які регулювали всі суспільні відносини. Однак положення докорінно змінилося, коли з'явилися групи, верстви й класи зі своїми власними, суперечними один одному й протиборчими інтересам.
Колишні звичаї, розраховані на повну рівність членів суспільства й на добровільне дотримання правил, що містяться в них, у нових умовах виявилися неспроможними. З'явилася життєва необхідність у нових правилах - регуляторах суспільних відносин, які б ураховували корінні зміни в суспільстві й забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але й державним примусом. Таким регулятором стало право.
Найважливішими ознаками, що свідчили про його появу, стали, на думку дослідників, наступні: соціальне й майнове розшарування в суспільстві; поява класів-антагоністів - бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; поступове зосередження приватної власності й права на неї в одних руках і повна їх відсутність у інших; поява, поряд з майновими, сімейно-шлюбних і інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток іде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поведінки в певних ситуаціях, передавалися з покоління в покоління й відображали рівною мірою інтереси всіх членів суспільства. Звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства, що проходили в той період.
У первісному суспільстві діяли певні правила поведінки - соціальні норми. Соціальні норми первісного суспільства, як існуюча там влада, були продуктом історичних умов, які не знали відносин панування й поневолення. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виконувалися добровільно. Ніякого розходження між правами й обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні або участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком стали також кровна помста або колективна праця, полювання й т.д. Суворе дотримання норм було звичкою. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові заходи походили від усього роду в цілому, як уже говорилося.
До соціальних норм належали головним чином звичаї - історично сформовані правила поведінки, які стали звичкою в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу й стали природною потребою людей. Звичаї були природним породженням самого первіснообщинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали у зв'язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підлегла загальним умовам виробництва. На мою думку, слід зазначити той факт, що деякі, і притому досить важливі звичаї первісного суспільства, не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність всіх членів суспільства, включаючи жінок, що представляється таким досягненням зараз, випливало з наявних відносин первіснообщинного ладу, як природно-історичний результат додавання індивідів у первісні форми колективу. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не сприймалося як щось можливе, що не виключало авторитету й визнання особливих якостей, висування деяких чим-небудь видатних індивідів. Те ж саме можна сказати й про звичаї загальної земельної власності.
Завантажити реферат