Методологічні підходи до проблеми.
Традиційно в науці по питанню про взаємовплив, співвідношення держави й права різнилися два підходи. Перший - етатистський, що походив з пріоритету держави над правом. Відповідно до цього підходу право розглядалося як продукт державної діяльності, як його наслідок. Такий підхід мав широке розповсюдження у вітчизняній юридичній літературі. Вважалося, приміром, що право перебуває у підпорядкованому до держави відношенні. Фактичною умовою для даного підходу служила політична практика, схильна вбачати в праві якийсь придаток держави. Теоретичною передумовою було формально-догматичне ставлення до поняття права як сукупності норм, видаваних державою.
Інший погляд на взаємовплив держави й права затвердився в руслі природно-правових поглядів. Прихильники так званої школи природного права, що виводили поняття держави із суспільного договору, виходили з обмеження державою права, що, на їхню думку, випливало з непорушності природного закону й невідчуджованості заснованих на ньому суб'єктивних публічних прав індивіда. З позиції даного підходу праву належить безумовний пріоритет у порівнянні з державою. Право виникає до утворення держави. Воно старше держави, ніяка держава й ніяка влада не є первісне джерело права.
Є й третя точка зору на розглянуту проблему, що дозволяє в певній мірі інтегрувати погляди прихильників відзначених позицій і в той же час уникнути крайностей в оцінці взаємозв'язку держави й права.
Відповідно до цього підходу зв'язок між державою й правом не має настільки однозначного причинно-наслідкового характеру (держава породжує право або з права народжується держава). Він (зв'язок) більш складний й носить характер двосторонньої залежності: держава й право друг без друга не можуть існувати, а виходить, між ними є функціональний зв'язок.
Розглянутий підхід дозволяє тим самим виявити глибинні зв'язки між державою й правом, уникнути однобічності, зрозуміти, що надає право державі, і в той же час з'ясувати справжню роль держави в забезпеченні права. Аналіз такого роду залежностей має принципово важливе значення для всієї суспільної практики.
Визнання двостороннього характеру зв'язку між державою й правом дозволяє виключити інтерпретацію даного питання в дусі вузько-нормативного підходу до розуміння права («право походить від держави» і т.п.). У той же час при даному підході роль держави стосовно права не нівелюється, як це випливає з деяких концепцій так званого широкого правового розуміння. Державний нігілізм у такій же мірі небезпечний, як нігілізм правовий. Зв'язок держави й права представляється інший: держава не породжує право, не виробляє його, а є, з одного боку, залежною, підлеглою йому силою, а з іншого боку - потужними засобом, що підтримує і підсилює міць держави, її потенціал у суспільній системі. Держава використовує право як засіб управління суспільними процесами, але лише в тій мірі, у який саме право їй це дозволяє.
Вплив держави на право. Роль держави в забезпеченні права.
Держава є безпосереднім чинником створення правових установлень і головною силою їх здійснення. Державна влада має конститутивне значення для самого буття права як особливого інституціонального утворення. Вона присутня в праві і як би проникає в саму суть права.
Держава опікує право, використовує його потенціал для досягнення цілей державної політики. У той же час вплив держави на право не треба абсолютизувати і розглядати в дусі етатистських поглядів, що визнають право винятково інструментом держави, її ознакою або атрибутом. Не тільки держава, але й право має відносну самостійність, власними, внутрішньо властивими йому закономірностями формування й функціонування, із чого випливає, що право має стосовно держави самостійне значення. Якщо й припустимо розглядати право як інструмент держави, то лише із застереженням, що й держава тією самою мірою є інструментом стосовно права.
Найбільш відчутний вплив держави на право проявляється у сфері правотворчості й правореалізації. Право формується при неодмінній участі держави. Однак держава не стільки формує право, скільки завершує правостворюючий процес, надаючи праву певні юридичні форми (нормативний юридичний акт, судовий або адміністративний прецедент і ін.). У цьому смислі держава не є його (права) початковою, глибинною причиною. Держава створює право на інституціональному рівні. Причини ж виникнення права кореняться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культури, історичних традицій народу та ін. Недооцінка цього принципово важливого положення веде до того, що єдиним і визначальним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому й полягав основний порок юридичного позитивізму. Держава визнавалася засновником права, у буквальному значенні вважалося, що вона творить право.
У сьогоденні держава втручається в право утворюючий процес лише на певних його стадіях. Звідси творча роль держави відносно утворення права полягає в наступному:
1) У здійсненні правотворчої діяльності. Держава відповідно до пізнаних законів суспільного розвитку, закономірностей стихійного правогенезу визначає потребу в юридичній регламентації тих або інших відносин (діяльності), визначає найбільш раціональну юридичну форму (закон, акт виконавчої влади й ін.) і засновує загальні норми, надаючи їм авторитетом державної влади формально юридичний, загальний характер. У буквальному значенні це означає, що держава встановлює норми права.
2) У санкціонуванні державою норм, які не мають прямого державного характеру. Для деяких правових систем такий спосіб «виробництва» права є переважним. Так, утворення мусульманського права характеризувалося саме тим, що держава санкціонувала головним чином ті норми, які вироблені були мусульманською доктриною. З історії права відомі випадки, коли положенням, виробленим правовою доктриною або які з'являлися внаслідок тлумачення застосовуваної норми, держава надавала загальнообов'язкове значення.
3) Держава забезпечує розвиток всієї системи джерел права. Погоджуючись із соціально-економічними потребами, політичною ситуацією в суспільстві, держава значною мірою впливає на вибір типів, методів правового регулювання, державно-юридичних засобів забезпечення правомірного здійснення. У цьому значенні можна сказати, що держава керує правовим середовищем суспільства, забезпечує його відновлення відповідно духу часу.
Досить значимою представляється роль держави в забезпеченні реалізації права. Призначення держави проявляється саме в тому, що вона своєю діяльністю покликана створювати фактичні, організаційні, юридичні передумови для використання громадянами, їх організаціями наданих законом можливостей з метою задоволення найрізноманітніших інтересів і потреб.
Держава, далі, забезпечує охорону права й пануючих правових відносин. Державний примус є постійно існуючою гарантією, якою підкріплюється право. За ним завжди стоять чинність, авторитет держави. Уже сама погроза державного примусу охороняє право. Тим самим усталює правопорядок, створюється режим найбільшого благочинства.
Завантажити реферат