Експорт соціалізму в країни східної та центральної Європи на завершальному етапі II світової війни

У декларації містилися вимоги негайної зміни зовнішню політику і відновлення конституційного управління. Здавалося, цей документ міг би послужити основою створення єдиного загально національного фронту опозиції. Проте після отримання з Москви директиви ЗБ ЦК БРП підписання декларації комуністами було визнано тактичною помилкою. Партія орієнтувалася тепер на самостійний захоплення влади Вітчизняним фронтом, без будь-яких компромісів з легальною опозицією.

24 серпня делегація Національного комітету Вітчизняного фронту, який розпочав діяти легально, відвідала Багрянова І. і запропонувала йому негайно передати владу ОФ.Прем'єр відповів відмовою, але не посмів заарештувати делегацію. Невдала спроба взяти владу мирним шляхом означала, що належить зробити це насильно.

Прагнучи не допустити внутрішнього вибуху з підтримкою його ззовні - з боку Червоноїармії, - влада пішла на компроміс з ліберальною опозицією. 30 серпня 1944 був утворений кабінет на чолі з одним з лідерів БЗНС Костянтином Муравіевим. Політичною платформою кабінету стала Декларація 13-ти. Створення уряду Муравіева К. являло собою спробу розв'язання політичної кризи в країні відповідно до планів буржуазно-ліберальної опозиції. Зовнішня політика кабінету Муравієва К. була розцінена Радянським Союзом як фактичне ведення війни на стороні Німеччини проти СРСР. 5 вересня 1944 СРСР оголосив Болгарії війну. Тільки після цього болгарський уряд розірвав нарешті відносини з гітлерівською Німеччиною.

З початку вересня обстановка в Болгарії швидко змінювалася. Активність народних мас, які розуміли, що країна стоїть на порозі корінних змін, пов'язаних з наближенням Червоноїармії, наростала. На заклик НК ОФ в країні почалися страйки і мітинги під гаслом «Вся влада Вітчизняному фронту!» [16,с 43-67]. Активізувалися дії партизанських загонів. Інструкції та зброю для них йшли з РадянськогоСоюзу. Протягом 6-8 вересня влада ОФ булла встановлена ​​більш ніж в 160 населених пунктах. Це відбулося порівняно легко, нерідко мирним шляхом, оскільки діям партизан невиявлялося практично ніякого опору. 8 вересня радянські війська перейшли кордон і вступили на територію Болгарії. Цей перехід відбувся без єдиного пострілу: населення зустрічало радянських солдатів квітами, хлібом-сіллю. Оскільки керівництво БРП знало про те, що Червона армія перейде кордон 8 вересня удар по основним урядовим установам в Софії було вирішено нанести в ніч з 8 на 9вересня. До ранку 9 вересня перейшли на бік ОФ військові частини болгарської армії (за сприяння військового міністра Маринова І.) без всякого опору зайняли будівлю військового міністерства, радіостанцію, центральну пошту і телеграф, а також інші важливі об'єкти. О 6 годині ранку 9 вересня призначений прем'єр-міністром нового уряду Кімон Георгієв по радіо оголосив, що народне повстання перемогло і влада перейшла в руки Вітчизняного фронту.

Таким чином, прихід до влади Вітчизняного фронту, хоча і мав характер військового перевороту, але по суті дана подія було мирною передачею влади. В результаті проведених заходів БРП, звільнення Болгарії відбулося без великих втрат серед населення, влада перейшла в руки Вітчизняного фронту практично без стороннього втручання радянськихвійськ.

2.2. Югославія.

Узагальнюючі праці з проблеми аналізу причин і сутності югославської кризи відсутні. У монографічних дослідженнях розглядаються лише окремі аспекти. Роботи вітчизняних дослідників Лещіловской І.І., Виноградова В.Н., Брагіна Ю.І.,югославського історика Ізаковіча З. з усією повнотою висвітлюють проблему етно-релігійних коренів югославського конфлікту. Автори вважають, що витоки міжнаціональної ворожнечі треба шукати ще в ранньому середньовіччі, коли розійшлися історичні долі трьох гілок південного слов'янства. Спроби створення спільної держави (в 1918 р. і 1945 р.) були не зовсім успішними, тому що міжнаціональні та релігійні протиріччя так і невдалося усунути. З усією гостротою це проявилося на тлі кризових явищ кінця 70-х -початку 80-х років.

У літературі початку 90-х років робиться спроба об'єктивного аналізу югославського варіанту соціалізму. Але цілісний аналіз відсутній. При цьому дослідники визнають можливість реформування і вдосконалення системи соціалістичного самоуправленія.8

Таким чином, і у вітчизняній, і в Югославській історіографії відсутня монографічні дослідження, які б в усій повноті висвітлювали причини кризи Югославської самоуправлінської моделі соціалізму.

У червні 1940 між СРСР і Югославією були встановлені дипломатичні відносини. Після державного перевороту 27 березня 1941 р. новий югославський уряд Д. Сімовича направив до Москви делегацію, яка 5 квітня 1941 підписала з СРСР договір про дружбу і ненапад.

Югославія була захоплена в 1941р. выйськами вермахту. Усташі за підтримки німців було створено на території Хорватії, Боснії і Герцеговини маріонеткову «Незалежну державу Хорватія» на чолі з Павелічем. Усташський терор та німецька окупація викликали активізацію руху чотників (чота — загін) під проводом Д. Михайловича. Чотники орієнтувалися на емігрантський уряд у Лондоні і ставили на меті звільнення країни.

Масштабну визвольну війну проти окупантів розгорну­ла Комуністична партія Югославії (КПЮ). Напад Німеччини на СРСР значно активізувало діяльність всіх югославських антифашистів і, перш за все, комуністів і комсомольців. Пробувши в підпіллі близько 20 років, члени цих організацій, подолавши безліч кризових ситуацій, найгостріших дискусій і розбіжностей, до 1941 р. стали реальною силою. КПЮ і СКМЮ налічували до початку збройної боротьби з окупантами відповідно 12 і 30 тисяч осіб, їх організації були майже у всіх національних регіонах країни, а їм вдалося і після розділу й окупації країни зберегти добре налагоджені конспіративні зв'язки, багато підпільні організації. Однак до 22 червня1941 р. їх активність у боротьбі з оккупантами стримувалася пактом Молотова -Ріббентропа і відповідними інструкціями Комінтерну.

По міру зростання визвольного руху народів Югославії назріла необхідність організаці ївійськових частин з партизанських загонів. У грудні 1941 р. була створена перша пролетарська бригада, укомплектована в основному сербськими і чорногорськими робітниками і селянами. Нижче наводиться положення про пролетарських бригадах : «Пролетарські народно-визвольні ударні бригади є ударними військовими з'єднаннями народів в Югославії під керівництвом Комуністичної партії, бійці яких загартовані в лавах наших героїчних партизанських загонів у процесі боротьби проти окупантів та їх прислужників .»; «Кожна пролетарська народно-визвольна ударна бригада повинна мати свій прапор. Прапор складається з червонного полотнища із зображенням серпа і молота в правому верхньому куті, п'ятикутної зірки в центрі і назвою частини .».

Збори ухвалили рішення про створення Антифашистського віча на чолі Й.Броз Тіто народного визволення Югославії (АВНВЮ). Водночас із розрізнених партизанських загонів було створено Народ­но-визвольну армію Югославії (НВАЮ).