2. Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:
a) Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;
b) Покладання конституційно закріплених обов’язків;
c) Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;
d) Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.
3. Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:
a) Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;
b) Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;
c) Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.
4. Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:
a) Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;
b) Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;
c) Єдине розуміння та застосування правових приписів;
d) Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.
Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.
1. Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;
2. Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;
3. Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;
4. Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.
72. Гарантії законності.
Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.
Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.
Гарантії законності поділяють на дві групи:
1. Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;
2. Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.
Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.
І. За суб’єктами застосування:
q Парламентські;
q Президентські;
q Судові;
q Адміністративні;
q Контрольні.
ІІ. За характером юридичної діяльності:
q Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;
q Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;
q Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;
q Діяльність суду як гаранта захисту законів;
q Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;
q Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.
ІІІ. За напрямками:
q Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;
q Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.
IV. За змістом:
q Розвинутість системи права;
q Непротирічність законодавства;
q Ефективна система нагляду за законністю;
q Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.
V. За статусом:
q Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;
q Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;
q Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.
73. Поняття, необхідність та значення тлумачення.
Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.
Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.
Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.
Необхідність тлумачення викликана:
1. Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;
2. Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;
3. Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);
4. Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.
Значення тлумачення.
1. Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;
2. Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;
3. Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;
4. Дає можливість заповнити прогалин в праві.
74. Способи тлумачення.
Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.
Основними способами тлумачення є:
1. Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;
2. Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов’язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;
3. Логічний – надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;
4. Історичний – визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;
5. Спеціально-юридичний – надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;
6. Функціональний – визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.
75. Види тлумачення.
Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.
І. За обсягом:
1) Буквальне – зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;
2) Поширювальне – зміст норми є ширшим її словесного виразу;
3) Обмежувальне – зміст статті вужчий її словесного виразу.
ІІ. За суб’єктами:
1) Офіційне – здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.
В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:
Завантажити реферат