a) Розбалансованість і неузгодженість правової системи України, одна з причин яких – наявність фактичного двох законодавчих центрів.
b) Різниця між законодавчою і виконавчою владами стає менш помітною, розмежування повноважень – ілюзорними, особливо якщо додати до цього ще й звичку Верховної Ради видавати постанови з питань компетенції уряду.
c) Як наслідок, знищується відповідальність гілок влади за роботу, у своїй “дільниці”[35].
Незважаючи на наявність зазначених вище важелів впливу на Верховну Раду, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії з нею, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм уже знайдена - це діяльність представництва Президента у Верховній Раді. Ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади могла б стати систематична участь Президента у роботі Верховної Ради України.
Дуже важливо, щоб у Конституції були встановлені основи взаємин уряду республіки з парламентом, бо, як показує практика, саме у цій сфері буває найбільша кількість різних непорозумінь та суперечок. Саме через це в Конституції Франції, наприклад, крім спеціального розділу про уряд, існує ще один розділ, який так і називається: “Про відносини між парламентом і урядом”, в якому конкретно вирішується, з яких питань і в якому порядку парламент приймає закони, яку участь і в яких формах бере уряд у здійсненні законодавчої процедури.
В Україні Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи й активно використовує його. Це право є могутнім засобом впливу однієї гілки влади на іншу. Інтенсивна діяльність уряду у сфері нормо творчості обумовлюється тим, що перед ним стоять специфічні завдання, для вирішення яких необхідна відповідна законодавча база. Прикро, але Верховна Рада нерідко диктує урядові, які саме законопроекти готувати. Кандидат юридичних наук В. Климко вважає, що “така практика неприпустима; ситуація, за якою політично безвідповідальний орган (Верховна Рада України) може давати обов’язкові приписи політично відповідальному органу (Кабінету Міністрів України), суперечить логіці й, зрештою, здоровому глузду[36]. Справді, Верховна Рада ще жодного разу не взяла на себе відповідальність за ті з ухвалених законів, які виявились невдалими або й завдали прямої шкоди певній сфері суспільного життя.
Однак із засобів впливу на Верховну Раду з боку уряду є те, що лише за його погодженням парламент може бути розпущений главою держави. Кабінет Міністрів України також розробляє державні програми соціально-економічного розвитку, розробляє й виконує Закон “Про державний бюджет” (в ньому, зокрема, міститься план видатків на утримання законодавчого органу, та інші). Цим самим певною мірою спрямовується діяльність Верховної Ради України. Але, проте, конфлікти, що виникають між Кабінетом Міністрів і парламентом, як правило, закінчується не на користь останнього. Це й зрозуміло: адже уряд позбавлений права ставити перед Президентом питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, тоді як вона може висловити недовіру урядові
Хотілося б звернути увагу на те, що Конституція України не передбачає механізму впливу на Верховну Раду України в тому випадку, якщо вона не схвалює необхідних для суспільства законів, в тому числі таких, що передбачені банкетними нормами Конституції України. “Це веде до не правової ситуації, в тому числі до прямих перешкод у реалізації громадянами їх прямих конституційних прав і свобод, до зростання соціальної напруги. І справа не в депутатах, які нібито “не дбають про народ”. Суб’єкт державно-правових відносин визначає свою поведінку саме так, як це йому дозволяють правила, сформульовані Основним Законом[37]. За відсутності механізму впливу на парламент з боку виконавчої влади в депутатів відсутні жодні спонукання до пошуку компромісів і до ефективної законодавчої роботи.
Інший випадок: Верховна Рада не надає згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, і робить кілька разів, в той час як встановлений строк формування уряду - 60 днів. Після цього випадку Україна має шанс залишитись без сформованого, на законних підставах, уряду, взагалі. Для правового виходу України з правової кризи парламент по суті примусить главу держави погодитись з кандидатурою, яка влаштовує більшість у Верховній Раді[38]. У цьому разі компроміс між Президентом і парламентом у питанні формування уряду досягнуто не буде, а це чи не основна характеристика правової конструкції “змішаної республіки”, якою є Україна.
Певні противаги парламенту існують з боку Конституційного Суду України.
Він одержав право тлумачити Конституцію і закони України (раніше це право належало Верховній Раді ). Також він може визначати парламентський акт неконституційним і як наслідок, недійсним. Проте, відносно актів законодавчої влади повноваження Конституційного Суду обмежуються наступнім контролем.
Попередній конституційний контроль щодо законів Верховної Ради, а отже інших підвідомчих Конституційному Суду України нормативних актів не передбачено, за винятком міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.
Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Аналогічне положення міститься в статті 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Проте є потреба записати в Законі положення про безпосередню дію рішень та висновків Конституційного Суду та безпосереднє застосування Конституції України у випадку виникнення прогалин в правовому регулюванні внаслідок визначення нормативного акту неконституційним. Виходячи з конституційного положення про втрату чинності законами та іншими правовими актами з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, стаття 74 згаданого Закону необхідно доповнити нормою щодо перегляду в установленому порядку в установленому порядку не лише рішень судів загальної юриздикції, а й рішень інших органів, в основу яких покладено акти, визнані неконституційними.
За чинним законом Конституційний Суд України не може навіть звернути увагу законодавця рішенням, яке моє правові наслідки, на прогалини чи неузгодженості в законодавстві, або виступити із законодавчою ініціативою, з питань свого відання, як це може зробити Конституційний Суд Російської Федерації[39].
Отже, Конституційний Суд вирішенням питань про відповідність Конституції України Законів та інших правових актів може контролювати законодавця – Верховну Раду України. Проте, що б цей контроль не використовувався, як форма тиску, можливості Суду обмежено правилом “зв’язаної ініціативи”. Проте, він може розглядати справи лише у випадках звернення до Суду уповноважених осіб.
При розгляді повноважень Верховної Ради та противаг їй з боку інших органів влади. Думаю, принципово важливо зупинитися на такому моменті: нова Конституція України, як пише науковець В. Лемак, “лише частково відокремила установчу владу від законодавчої. Під установчою владою розуміється легальна можливість певного органу чи кількох органів за спеціальною процедурою провести зміни до основ конституційного ладу, в тому числі вчинити перерозподіл повноважень між державними органами чи скасувати окремі з них. Така установча влада в Україні з найважливіших питань (форма правління, суверенітет, територіальна цілісність, загальні засади Конституційного ладу, вибори, референдум, порядок внесення змін до Конституції) належить спільно парламенту, Президенту і волі виборчого корпусу, вираженої в ході Всеукраїнського референдуму. З інших питань вона належить більшості при умові набрання 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Наприклад, Верховною Радою у такому складі після схвалення абсолютною більшістю на попередній сесії можуть бути вирішені такі питання:
Завантажити реферат