Перетворення в життя принципу розподілу влади в значній мірі залежить від перебудови самих основ соціально – економічної і політичної системи суспільства. Здавалось, що перебудова, яка проголосила ідеї “підробленої демократії і соціальної справедливості, зможе швидко досягти успіху на головних своїх напрямках. Але перебудова здалась складним процесом, що в значній мірі відбилось на функціях Ради. Хоча на сьогоднішній день СССР більше вже не існує, його досвід може послужити добру службу республікам, які формують свою незалежність.
Тут було б доцільно повернутись до періоду перебудови, а точніше до 1988 року – до часу виборчої реформи. Звичайно, що оцінка її виборчої системи, так і результат виборів 1988 року не може бути однозначною. Народжувана демократія в той час була слабою, не мала ні досвіду, ні міцних традицій і наштовхувалась на міцні опори з боку консервативних сил.
Мабуть, немає основ повертатись до дискусій про плюси і мінуси прямих виборів від організацій. Досвід показував, що вони менш демократичні по відношенню до виборів депутатів по округах. До мінусів слід віднести ту обставину, що в виборчому праві появились елементи нерівності, слабкі опинились зв’язки депутатів від громадських організацій з населенням, спостерігалось замкнутість, свого роду клановість в виборі кандидатів.
Якщо спів ставити розвиток “влад” в сучасному світі, то без особливої складності з’ясовується, що найбільшою динамікою відзначається виконавча влада. В багатьох країнах введені нові форми й методи їх здійснення.
Це не означає, що інші гілки влади є консервативними і залишаються статичними. Виконавча влада більш сприйнятлива, чуттєва до перебігу подій, пов’язана з багатьма тисячами ниток, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню тоді, коли не лише уловлюються і відображаються зміни, які відбуваються, як в суспільстві в цілому, так і в окремих цього сферах, але передбачають такі зміни, створюють перед посилання для їх приходу і видозмінюються разом з ними, пристосовуються до нових умов.
Тенденцією останніх десятиліть стало відносне посилення, зміцнення виконавчої влади. Така тенденція може розвиватись, як відкрито, так і підступно, до певного моменту непомітно. Характерно, що міцна і авторитетна виконавча влада стає необхідною в умовах коли в суспільстві не мають погодженості інтереси різних політичних сил, створюються критична ситуація. Закони перестають відігравати попередню роль, а парламент самостійно не в змозі переломити негативні наслідки. Виконавча влада в попередньому становищі неспроможна ефективно здійснювати свою діяльність.
Динамізм виконавчої влади криється в її функціях, умовно яких називають правозастосовчими.
Слідуючи теорії розподілу влади, не можна не підкреслити зв’язаність виконавчої влади з законом. В законі встановлюється завдання й компетенція основи організації і форми діяльності установ виконавчої влади. З одного боку закон – це обов’язки і обмеження, які повинні сурово дотримуватись виконавчою владою. З другого боку – вихідна база для вільного розвитку виконавчої влади. Законодавче регулювання в цій сфері призначено сприяти досягненню максимально можливого результату.
Разом з тим потрібно сказати і про інші властивості виконавчої влади. Її функції при всьому бажанні неможливо вмістити в такі досить широкі поняття як виконання законів і правозастосовча діяльність. В умовах коли необхідно швидко реагувати на ситуацію яка змінюється в суспільстві або в окремих областях, виконавча влада найчастіше не може мати законодавчу основу для вирішення актуальних питань поточної політики, як фундаментальної тат і зовнішньої. В межах загальних повноважень виконавча влада використовує конкретні заходи за своїм бажанням.
Проблеми виконавчої влади привертали увагу юридичної науки з давніх давен. В дореволюційній Російській літературі керівництву найчастіше відводилось головна роль в системі розподілу влади, тому що законодавство визначалось тільки керівними началом т державного володарювання, а не здійснювалося саме володарювання над конкретними відносинами, але законом установлювались і не представляє безпосереднє розпорядження силами держави
В радянські часи поняття виконавча влада дуло присутнє, головним чином в працях, які висвітлювали інститути капіталістичної держави і права але із негативним сприйняттям. В конституційному устрої СРСР про виконавчу владу не зазначалось. Що стосується керівництва, міністерств і відомств, союзних і республіканських, а також місцевих виконкомів і розпорядчих органів, то всі вони відзначались державним та адміністративним правом. Розвиток виконавчої влади в колишньому союзі передбачав не тільки зміни в тлумаченні її призначення, але і послідовне введення в життя самих інституційних реформ. Для змін в формуванні виконавчої влади перш за все потрібно було почати з того, що б організаційно уособлювати, вичленувати структуру виконавчої влади. Необхідно щоб на основі чіткого розподілу функцій були закріплені права і обов’язки певні міри відповідальності. Інакше виконавча влада не може відповідати своєму призначенню. Найбільш рішучий крок в цьому напрямку був зроблений із введенням інституту Президента. Як відомо в колишньому СССР довгий час функції глави держави здійснювалось колегіальним органом Президіумом Верховної Ради. Одноособовий президент відкидався, тому що це вважалося менш демократичним інститутом. Але реальне пояснення полягало в тому що одноособовим керівництвом держави був Генеральний секретар ЦК КПРС. Інститут президентства на введений на рівні Союзу РСР, потім в інших Республіках. На сьогоднішній день цей інститут отримав всезагальне розповсюдження в колишніх республіках Союзу. Аргументи проти Президентських посад зводились до того, що таким чином послаблюються центральна влада, здійснювала лише зворотній вплив. Встановлення інституту президентства має під собою об’єктивні основи.
Перший інститут Президентства виник в США, як результат прагнення громадян до вдосконалення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії.
Інститут Президентства є як правило одноособовим, хоча трапляються і інститути колегіального Президентства. В останньому випадку встановлюється розподіл повноважень (глави держави) між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституцією Уругваю 1917 - 1951 років. Із 1958 – 1963 років колегіальний глава держави функціонував в Іраку.
Президент, як правило обирається громадянами відповідних держав, шляхом прямих або не прямих виборів. Прямі вибори характерні з президентською (за винятком США та Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та інші). Прямими виборами обирається Президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Португалія).
Непрямі вибори Президента здійснюються як виборщиками які обираються населенням (США) так і спеціальними колегіями до якого входять представники суб’єктів федерації або адміністративно - територіальних одиниць з широкою автономією (ФРН, Тайланд, Італія, Індія).
Завантажити реферат