Система “стримування і противаг” – працюючий елемент конституційного будівництва США. Він дає можливість взаємного контролю створює умови для взаємодії трьох влад. Слід погодитись з висновком про те, що розподіл влади як принцип американської державності, пропонуючи відносну самостійність вищих органів влади по відношенню один до одного, виражає демократичний початок державного будівництва США[20].
Зараз звернемось до державної системи Франції, де розвиток конституційного будівництва призвело до помітного посилення виконавчої влади[21].
Цікаво, що в Конституції 1985 року спочатку говориться про Президента республіки (розділ 3) і вже потім про парламент (розділ 2). Президент обирається прямим всенародним голосуванням на сім років ( ст.6). він слідкує за виконанням конституції, забезпечує нормальне функціонування публічної влади, а також допустимість держави.
Президент призначає і звільняє Прем’єр міністра, головує в Раді міністрів, підписує декрети. Після консультацій їх Прем’єр – міністром і представниками палат він може заявляти про розпуск Національних зборів. Конституційна рада в Франції формально створена для попереднього конституційного контролю в обов’язковому порядку йому подають до промульгації* органічні закони і регламенти палат. Інші закони направляються в Конституційну раду Президентом, членом Національних зборів, членом Сенату, сенаторами. Але оскільки в Конституційну раду передаються закони, які пройшли парламент, попередній контроль в Франції зближуються з наступними і в дечому з ним співпадають.
Немало важливу роль, відіграє Державна рада. Вона дає висновок на проекти законів і декретів, а також на інші управлінські акти. Враховуючи. Що в Франції звичайні суди не володіють юрисдикцією. Яка б дозволяла їм контролювати конституційність актів адміністрації діяльність Державної ради, а також Конституційної ради, якби доповнює недостатню функцію судової влади. При цьому положення, яке оголошене неконституційним Конституційною радою, не може бути ні промульговано[22] ні введено в дію, в той час як висновок Державної ради, як правило, носить консультативний характер.
В Основному законі ФРН (1949 року) про поділ влади говориться. Як про принцип побудови системи державних органів (ст.20), і далі визначається повноваження кожної з гілок влади. На перше місце висувається законодавча влада , яка здійснюється парламентом. Він складається з Палати союзу і Палати земель. Керівництву (уряду) не надані повноваження, які дозволяють втручатися в законодавчу діяльність, якщо не рахувати право законодавчої ініціативи, яке широко використовується на практиці.
Якщо в уряду з’являються заперечення проти прийнятого закону, то він може звертатися в Конституційний суд. Президент ФРН – фігура не така впливова, як США та Франції.
Сучасне трактування теорії розподілу влади, а також механізму стримувань та противаг в Великобританії будується на більш тісних зв’язках законодавчої та виконавчої влад, ніж в інших країнах. Монарх проголошений головою виконавчої влади, але одночасно він являє собою складову частину законодавчої влади. Міністри не відокремлюються від парламенту, оскільки вони є членами однієї з його палат. В той же час інші державні службовці, в тому числі ті, що займають, найвищі посади в керівному апараті відокремлені від парламентської та іншої політичної діяльності. Керівництво користується досить великою самостійністю, що не виключає можливість парламенту вирішувати питання про відставку. Контроль парламенту над виконавчою владою, в принципі, досить сильний.
Таким чином, теорія розподілу влади та механізм стримувань та противаг закріплені в багатьох конституціях, при цьому конкретні форми її реалізації досить різні. В той час, як в деяких країнах поєднання тими ж органами функцій різних влад, рахується недопустимим, в інших – склались інші традиції і міністри, як правило, є членами парламенту. В багатьох країнах виключається можливість наділення виконавчої влади правом видання законів. Є і країни в яких за певних умов допустиме видання законів виконавчими органами (Президент, уряд).
Прихильники бачать в теорії розподілу влади один із основоположних принципів демократії. У теорії розподілу влад є й інші аргументи в її користь. Перш за все, це історичний досвід, підтверджуючий гідність теорії на різних етапах розвитку людської цивілізації, в далеко не однакових умовах: політичних, соціальних, економічних.
Треба мати на увазі, що теорія розподілу влади має не тільки прихильників, але й противників, які докоряють їй в застарілості, відірваності від реального сучасного світу. Як правило, спір ведеться на рівні філософських роздумів, але є й випадки коли він використовується для вирішення прагматичних завдань.
В центрі уваги наводиться, як правило, проблема раціональності та ефективності. Критики відкрито нарікають, в зв’язку з цим, що затримки з часом переважають гідність теорії розподілу влади. З позиції народовладдя слабим і незахищеним надається право контролю за дотриманням законів, а відносна самостійність керівництва породжує бюрократизм, корупцію і посилення внутрішньо парламентських позицій. Протиріччя між владами паралізують механізм управління, роблять неможливим проведенням цілеспрямованої політики. Інституціоналізм набуває властивості самоцілі і розходиться з ідеологією управління і його головним завданнями. В зв’язку з цим великомасштабні програми залишаються нереалізованими.
Принцип розподілу влад, в цілому, не був сприйнятий і марксизмом. Більш того, його довгі роки відкидали і критикували як сторонній і нікому не потрібний інститут. І для такого підходу були свої основи. Як відомо, для К. Маркса і Ф. Енгельса, а потім і для В. І. Леніна держава являла собою політичну надбудову, обумовлену відповідним економічним базисом. Головне призначення держави полягало в тому, щоб забезпечувати і охороняти диктатуру класу, пануючого в суспільстві. В відповідності з таким підходом, на перший план висуваються класові, політичні властивості держави, його соціально-економічні корені, а, отже, і правова сторона – інститути, повноваження, процедури і інше - відводились в сторону. Розподіл влади трактувався в найкращому випадку з функціональної позиції. То , що сприймають “як священним і непорочний принцип, - писав К. Маркс, - є нічим іншим, як звичайний промисловий поділ праці, який використовується до державного механізму в вигляді спрощення і контролю”[23].
Проти теорії розподілу влади говорив досвід Паризької комуни. Досягненням Комуни рахувалось те, що вона була “працюючою корпорацією” , яка поєднувала прийняття законів з впровадженням завдань безпосереднього управління. Паризька Комуна протиставлялась і буржуазному парламентаризму, який проявив немало слабостей і внутрішніх суперечностей. Розрив з таким парламентаризмом повинен був дозволити робочому класу прямо і безпосередньо висловлювати і диктувати свою волю, провадити в життя інтереси трудящих. Така позиція марксизму – ленінізму підкреслювалась критикою парламентських інститутів за те, що вони перетворюються в пусті розмови, за спиною яких посилювались виконавчі структури. Як писав В. І. Ленін: “настояну “державну” роботу, роблять за ширмою і виконують її департаменти, канцелярії, штаби”[24] .
Завантажити реферат