Не применшуючи традиційної точки зору про те, що концепція поділу влади з'являється не раніше XVI—XVII століття (англійська Освіта і Реформація), слід зазначити, що з позиції цивілізаційного підходу в рамках античної цивілізації концепція поділу влади як в ідейному, так і в практичному плані мала визначену завершеність і абсолютну раціональність. Але для того, щоб зрозуміти це (у цьому саме і складається вся складність питання) необхідно, по-перше, представити античність як самостійний, завершений цивілізаційний організм, а по-друге, спробувати усвідомити особливості і характер політико-правового, культурного і духовно-моральних компонентів її цивілізації, співвіднести сучасні цивілізаційні схеми і норми життя з античними принципами людського співжиття, держави і права тощо.
Л.С. Васильєв, відзначає; що “принциповою відмінністю афінського поліса часів Солона і всієї цивілізації стало перетворення населення, з рабів у приватних власників і вільних громадян, чиї права і інтереси були обгороджені і захищені виборною владою, що опирається тільки на закон”1. Очевидно, що ця форма самоорганізації суспільства породила державу нового типу, яка була покликана служити інтересам громадян, відстоювати права і свободи, свято дотримувати закон.
Поділ влади в античній державі — це насамперед одна з політико – правових гарантій античної демократії. Швидше за все, саме останнє послужило причиною того, що до проблеми поділу влади зверталися багато античних мислителів не тільки представників грецької, але і римської епохи. У першу чергу варто виділити Аристотеля, Платона, Ксенофонта, Цицерона й ін.
“У всякому державному устрої є три частини. От ці три частини: перша — законодавчий орган, розглядаючи й справи держав, друга - посади, третя — судові органи”, - писав Аристотель у своїй праці “Політика”. Чималий інтерес представляє й античний досвід практичної реалізації концепції поділу влади, що тією чи іншою мірою проходить через всі основні етапи реформування політичної влади, тобто від Солона і Клиофена до Эфиальта і Перикла. З останніми двома іменами зв'язане остаточне становлення політичної системи давньогрецьких демократичних держав, тут використовувався термін “пряма демократія”, тому що ведучу роль (і це безсумнівно) грають Народні збори (Экклесия), строго говорячи вони являється не політичним інститутом, а сукупністю громадян, яким належала вся повнота верховної законодавчої, виконавчої і судової влади. Тому, із сучасних позицій. Народні збори не входять у систему поділу влади, воно знаходиться як би над трьома галузями влади, і тому скоріше (хоча це і покажеться модернізацією) можуть бути визначені як джерело державної влади.
Далі, наприклад, в античній демократії ми зустрічаємося з Радою (Буле) як органом законодавчої влади (з деякими контрольними функціями), системою магістратур, підзвітних Народним зборам і Раді, що здійснювали оперативне керування різними сферами життя античного суспільства на основі існуючих правових норм і звичаїв, судової системи, що складає органічний елемент демократичного режиму, найважливіше місце в який займав Народний суд (Гелиэя).
Антична Греція, як відомо, передала естафету Риму. Грецька модель поділу влади в основних своїх рисах була запозичена Римською республікою. Вона була базовою, ідеальною формою організації державної влади, до якої прагнув Рим, яку досяг, забезпечивши тим самим визначену правову і політичну стабільність у державі, гармонію суспільних відносин (насамперед між аристократами-патриціями і плебеями), починаючи з ліквідації царської влади наприкінці VI в. до н.е. до відкритих порушень демократичних традицій у державному керуванні в І—ІІ століття н. э. Взаємодія Сенату, магістратур, консулів. Народних зборів являло собою досить відточену осмислену, ефективно працюючу систему[3].
Підводячи підсумок, слід зазначити, що джерела вчення про розподіл влад криються в запропонованому античними мислителями розподілі праці між різноманітними гілками державного апарату. Платон , Аристотель, Полібій та інші мислителі поклали в основу класифікації державних органів відмінність між ними по їх функціональному призначенню (законодавство, виконавча функція, діяльність судів). Тим самим дула закладена основа для наступного обґрунтування організаційного відокремлення різних видів державних органів і закріплення за кожним з них спеціальних повноважень, що відображають їх функціональне призначення.
З погляду правознавства, безсумнівний інтерес представляють роботи Фоми Аквінського, Вільяма Оккама, Марсилия Падуанського й ін. Зокрема, останній вплинув на правознавство і юридичну практику в цей насичений подіями період середньовіччя (хоча в багатьох сучасних правових і філософських дослідженнях його ім'я незаслужено - обійдене увагою).
В обхід традицій, Марсилий із Падуї стверджував, що всі закони, для того щоб стати реально діючими правовими нормами, повинні виходити не з божественного початку, а саме навпаки — від народу, що є, на його думку, колективним творцем. Він явно бачив розходження між виконавчими і законодавчими функціями і вважав, що імператор, “що обирався на свою посаду народом”, повинний вершити свій суд у повній відповідності з прийнятими народом законами. І у випадку, якщо імператор порушував закон, народ міг змістити і покарати його (самого імператора). Таким чином, відповідно до власної філолофсько-правової позиції Марсилий явно виходить за рамки традиційних поглядів мислителів середньовіччя, згідно яким імператор міг зосередити у своїх руках як законодавчу, так і виконавчу функції. Більш того, поруч з сучасними західними фахівцями саме Марсилий Падуанский вважається засновником розвинутого згодом англійським філософом Джоном Локком (1632—1704) і французьким правознавцем і філософом Шарлем Луи Монтеск'є (1689—1755) вчення про поділ влади[4].
Однак при всій значимості епохи середньовіччя слід все ж таки визнати, що більш важливим етапом, що підготував основні ідейно - теоретичні і духовні передумови для подальшої розробки і модернізації концепції поділу влади - стали Реформація й Освіта.
Реформація, поряд з Відродженням і Освітою, з'явилася саме тією основою, на якій розвивалася (і досить успішно!) протягом, майже трьох сторіч, західноєвропейська і виросла з неї американська правова і політична культура. Вчення М. Лютера і Ж. Кальвіна відкривали можливість для розв’язання проблем віри і наукового пізнання. Розвиток останнього, в свою чергу, докорінно змінювало підхід до проблеми, пізнання суспільства і держави. З'явилася реальна можливість вивчити державу з погляду його устрою і закономірностей функціонування, виникав новий світогляд, новий погляд на світ.
Відмовлення від розуміння держави, як чогось постійного, даного і не підлягаючого зміні, воно дозволило розширити пізнання, що неминуче породжувало інше розуміння та трактування. Взагалі, то “держава”, як політичний інститут, з раціонально розробленим правом і орієнтованим на раціонально сформульовані правила, та закони, керування чиновників-фахівців у даному випадку реалізувала концепцію поділу влади. Хоча в переважній більшості не тільки вітчизняних, але і закордонних досліджень, створення даної концепції приписується винятково Локку та Монтеск'є[5].
Завантажити реферат