Відомою, але не вирішеною є проблема структуризації Верховної Ради. Кожна з нинішніх депутатських груп і фракцій мало впливають на формування уряду. Вони використовують парламентську трибуну з ідеологічною метою, але це часто зводиться до взаємних обвинувачень лівих правими і навпаки.
Доцільно було б також переобирати не увесь склад Верховної Ради, а тільки його частину, як це робиться у більшості країн всього світу, не можна парламентові кожного разу розпочинати з нуля.
Обґрунтовано також становище питання про перегляд інституту депутатської недоторканості. Неприпустимо, щоб недоторканість була гарантією депутатської безвідповідальності деяких депутатів.
Україно нині чи не одна європейська країна, де конституційно не заборонено імперативність мандату депутатів Верховної Ради. У цивілізованих державах це стало зрозуміло кілька років тому – це аксіома, що член парламенту є представником всієї нації, а не групи людей які його обрали. Внаслідок імперативності мандату народного депутата, останній замість того, щоб приймати необхідні для всього суспільства закони, захищає тільки інтереси певного класу – своїх виборців.
Замість основної своєї функції прийняття законів, законодавча влада здійснює ряд інших повноважень. Вважаю, що не варто перераховувати всі функції Верховної Ради, закріплені в статті 85 Конституції України. Обмежуся лише згрупуванням їх за спрямованістю та за призначенням:
1. контролю за бюджетом,
2. повноваження пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку,
3. визначення взаємовідносин Верховної Ради України і Президента України,
4. формування інших державних органів,
5. функція парламентського контролю Верховної Ради,
6. організацією адміністративно-територіальної реформи,
7. здійснення зовнішніх функцій держави,
8. інші функції держави.
Простеживши всі повноваження Верховної Ради, можна сказати, що Конституція України закріпила механізм взаємодії парламенту з іншими гілками влади. Новелами конституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є стаття 98 Конституції України, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова Палата, а також стаття 101 Конституції , яка встановлює парламентський контроль за додержанням Конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
З метою уникнення можливої узурпації влади Верховною Радою України, в Конституції закріплено цілий ряд противаг і стримувань , щодо парламенту. Слід розрізняти правові та інституційні противаги. Серед правових противаг Верховній Раді слід відзначити:
1. Особливий порядок прийняття законів.
2. Ускладнена процедура внесення змін до Конституції.
3. Внесення змін до першого, третього і тринадцятого розділів Конституції потребує затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає Президент.
4. Окремі положення Конституції стосовно прав людини взагалі не можуть бути предметом перегляду.
Перед тим, як перейти до інституційних противаг Верховній Раді, слід сказати, що інституційними противагами є наділення певних органів спеціальними повноваженнями щодо стримування влади парламенту. В Україні такими повноваженнями наділений Президент України, Кабінет Міністрів України та Конституційний Суд України.
Насамперед, думаю необхідно розглянути противаги Верховній Раді з боку Президента.
До них слід віднести:
1. призначення Президентом всеукраїнського референдуму, щодо змін до Конституції (ст.106 п.6).
2. важливою противагою Верховній Раді є можливість Президента достроково припинити повноваження, якщо протягом тридцяти днів пленарні засідання не можуть розпочатися.
3. в той же час у сфері законодавства Президент України має свої важелі впливу на парламент. Серед них слід назвати:
a. Право законодавчої ініціативи Президента у Верховній Раді України. До того ж , законопроекти, визначені Президентом України, як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово (ст.93 Конституції України).
b. Президент підписує й офіційно оприлюднює закони, прийняті парламентом. При цьому він може скористатися правом відкладального “VETO”.
Таке право, надане главі нашої держави Конституцією, виключає ситуацію, до якої Президент виконував би своєрідну роль “державного нотаріуса”, на якого лише покладається функція без заперечень підписувати закони, прийняті парламентом. Тут необхідно уточнити деякі деталі. Відповідно до статті 94 Конституції Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, бере до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо аргументи Президента не вплинули на рішення Верховної Ради і під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий не менше як двома третинами її конституційного складу, президент України зобов’язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом 10 днів. В Основному Законі, на жаль, не вказано, в які строки парламент зобов’язаний розглянути заперечення Президента. Виникають також ситуації, коли під час повторного розгляду закону знову приймається Верховною Радою не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, як цілого вимагає Конституція, а Президент не підписує та офіційно не оприлюднює цей закон протягом десяти днів, хоч він це і зобов’язаний зробити. Так, наприклад, сталося з законом “Про місцеві державні адміністрації,” який Президент кілька разів повертав на повторний розгляд. Верховна Рада неодноразово долала “veto” Президента, але закон, незважаючи на те, що це суперечить Конституції, не був ним підписаний. Враховуючи таку ситуацію доцільно було б доповнити частину четверту статті 94 Конституції України такими словами: “У разі, якщо такий закон не буде підписаний і офіційно оприлюднений Президентом України протягом встановленого строку, то він вважається схваленим Президентом і Верховна Рада України має право його офіційно оприлюднити”. Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема в США.
Конституція України передбачає ще одну, тимчасову за своїм характером форму участі Президента України у здійсненні законодавчої влади. Згідно з пунктом 4 розділу xv Конституції ( “Перехідні положення”) Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалення Кабінетів Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради. “Такі правові акти Президента не базуються на основі закону, не приймаються для їх виконання і не обмежені їх рамками, а тому вони не є підзаконними актами і по суті мають силу закону. Зараз це право глави держави ще не стало засобом нормативного забезпечення економічних перетворень, проте вже реальні стали такі речі як:
Завантажити реферат