Теорія розподілу влади найбільш успішно працює на загальнодержавному рівні, сприяючи погодженому функціонуванню всього державного механізму. Теорія розподілу влади застосовується у федеративних державах на рівні їх республік, штатів, штатів, земель, провінцій. На цьому рівні необхідно враховувати зв’язки по відношенню членів федерації. Іще більш серйозний доступ потрібен тоді, коли мова йде про рівні адміністративно – територіального поділу унітарної держави. Тут необхідні корективи у відповідності з компетенцією, визначеної для територіальних органів.
Важко погодитись з спробами поширювати дію території розподілу влади на рівні місцевого самоврядування. Мабуть, загальні підходи в тій чи іншій мірі можуть бути використані і тут. Але місцеве самоврядування не складає, - і за своєю природою не може бути складовим компонентом державної організації. Без перебільшення буде правильна формула, згідно з якою державність закінчується там, де розпочинається місцеве самоврядування. Спроби ставити знак рівності між самоврядуванням і державною владою, поширені в недалекому минулому, не дали як такого результату внаслідок концептуальної незахищеності.
Для юридичної науки – теорія розподілу влади актуальна і важлива визначаючий початок всієї державної організації. Мова йде не тільки про основні “влади” і відносини між ними, але і про нормативне регулювання.
“Влади” навіть розділені на основі самих прогресивних підходів, живуть в реалізаціях суспільного розвитку найчастіше далеко не так, як це визначає теорія розподілу влади. Розходження нормативних установок і практичних ситуацій може бути результатом перекручення теорії, але в більшості випадків первинна причина закладена в діяльності політичних сил, які стоять певними “владами”. Було б передчасно вважати, що сама теорія себе вичерпала. Навпаки, досвід повернення до неї після багатьох або перехідних відступів говорить про її внутрішній потенціал та перспективу.
Співіснування трьох відносно самостійних влад само по собі приховує джерело проблем, може породжувати внутрішні конфлікти і інколи погіршувати управління країною або навіть блокувати його.
На кожному новому історичному етапі в теорії розподілу влади виявляються ті чи інші риси, які набувають особливу актуальність і гостроту. На них інколи звертається підвищена увага політиків і вчених. І все ж таки в ній є постійні величини, які складають її структуру і суть, визначають її “довговічність”. В сучасних умовах хотілося б звернути увагу на три “складові”, які у своєму взаємному зв’язку та взаємній згоді створюють нероздільне ціле. По-перше, теорія розподілу влади , як і раніше націлена на те, що б попередити перевищення однієї з влад над іншими, утвердження авторитаризму і диктаторського режиму в суспільстві. По-друге, теорія розподілу влади передбачає систему стримувань та противаг, спрямовану на те, що б звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу або відомчого патріотизму. По-третє, досягається кооперація взаємних напрямків та дій. В реалізації вимог теорії розподілу влади тенденцією стає раціоналізація і оптимізація діяльності держави, його різних структур і на цій основі підвищення ефективності всього механізму управління державними справами.
У кожної влади є своє місце і призначення, про що підеться далі. В цих розстановках можуть бути суб’єктивні підходи, які в значній мірі визначені характером і звичаями державного устрою. Ця теорія не займається ієрархією відносин між владами. Не випадково вивчення “влад” в курсах з конституційного права в різних університетах будується не однаково. Якщо слідкувати одному з найбільш авторитетних популярних в США курсу конституційного права, написаному професором Гарвардського університету Л. Трайбом, то після невеликого загального введення необхідно починати з судової влади. В багатьох інших країнах перевага віддається законодавчій владі. Це є характерним для Великобританії, Франції і ФРН.
Отже, дискусії про те, яка із влад є головною, первинною, важливішою, мабуть – безкінечні, але не в цьому справа. Суть теорії розподілу влади якраз в цьому і полягає, щоб уникнути конфліктів, які народжуються протистояннями влад, прагненням їх зайняти верхню “сходинку влади”. Розділення функцій меж державними органами відбувається таким чином, щоб скласти необхідну єдність, взаємозалежний комплекс, який би забезпечував погоджене управління державними справами.
Демократична організація держави передбачає, що носієм законодавчої влади виступає парламент. Положення про те, що парламент уособлює законодавчу владу, ясно зазначено в Конституції США 1978 року: “всі законодавчі повноваження, цим встановленні, передаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається із Сенату і Палати представників” (ст.1). Конституція Франції 1958 року, щодо цього містить просту, але чітку формулу: “Закони приймаються Парламентом” (ст.34). В Конституції Мексики зазначено: “Законодавча влада в Мексиканських Сполучених Штатах покладається на Генеральний конгрес, який складається із двох палат: Палати депутатів і Палати Сенаторів” (ст.50).
Функції парламенту, як правило, не обмежуються прийняттям законів, що в багатьох державах визначено конституціях в Іспанії, наприклад, Генеральні Кортеси здійснюють владу держави, приймають його бюджет, контролюють діяльність Керівництва і здійснюють інші повноваження, які покладені на них Конституцією (ст 66, п. 2). Трактовою повноважень парламенту в Великобританії практично безмежна: йому дозволено приймати закон по різних питаннях, без всяких обмежень. Ніякому іншому органу не надано право приймати акти, які стоять над законами парламенту.
Перегляд попередніх підходів до теорії розподілу влади в колишньому Союзі обумовив необхідність чіткого визначення ролі і місця законодавчої влади в системі державного управління. Попереднє становище справ не могло залишатись незмінним. Воно не дозволяло реформувати, а в багато чому і створювати заново конституційну систему володарювання, закріпити основи демократичної правової держави, забезпечити захист інтересів, прав і свобод людини. Раціональний розподіл державних функцій закономірно повинно прийняти відповідні інституційні форми, підкріплятись налагодженими, збалансованими відносинами Верховної Ради з іншими державними структурами. Положення Конституції 1977 року, визначаючи організацію і діяльність Верховної Ради СССР, не підходили до нових умов. Найвищий орган законодавчої влади держави був залежний від управлінського, в першу чергу, від партійного апарату. Поширені лозунги про повновладдя Верховної Ради СССР не могли бути реалізовані по певних внутрішніх і зовнішніх причинах.
До зовнішніх – характер політичного режиму, який склався в державі
До внутрішніх - модель Верховної Ради.
Підвищення позицій Верховної Ради було пов’язано з реалізацією ідей демократичного представництва. Однак, слід відмітити, що довгий час Верховній Раді відводилось роль “державного реєстратора партійних рішень, їх перекладача на мову Закону”[30]. Не випадково закони того часу повторювали не лише зміст, але й риторику цих рішень. Склад Верховної Ради СССР визначався головним чином в партійному апараті, де встановлювались класові, національні, вікові, професійні та інші критерії, затвердження кандидатів. Голосування проводилось без будь – яких альтернатив.
Завантажити реферат