За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.
У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.
Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.
Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку технологій, але правова норма констатує таке право, не пердбачивши процесуального порядку застосування технічних засобів, але за певних умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис, монтаж і т.п.). Щоб не допустити подібного, необхідно ці вимоги виписати на зразок тих, що закладені у Кримінальному процесуальному кодексі України і апробовані багаторічною практикою досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ [].
Чинним процесуальним кодексом (ст. 78) передбачено укладання мирової угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування при вирішенні господарських спорів мирової угоди, оскільки АПК не передбачав цього, хоча фактично під різними назвами господарські суди не застососували таку форму вирішення спорів. І знову ж таки законодавець не подає вимог щодо змісту мирової угоди, а це на практиці призводить до невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.
За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення про вирішення господарського спору по суті. При цьому ст. 82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка згодом приєднується до справи [].
Як свідчить судова практика, ця вимога була внесена до АПК ще 13.05.97 і за аналогічним змістом перенесена до ГПК. Однак ні у 1997, ні у 2001 році не внесені уточнення, які б узгоджувалися із ст. 22 ГПК про право сторін на ознайомлення з матеріалами справи. Але за відсутністю посилань у правовій нормі необхідно розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті спору, а це обмежує права сторін, передбачені ст. 22 та 81-1 ГПК.
Потребує також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним законної сили.
Відповідно до оголошеної правової норми рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку: в одному випадку – з дня його прийняття, тобто після оголошення судом рішення у повному обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою сторін оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення, - з дня його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.
Якщо взяти до уваги, що судді надається ще п’ять днів на підготовку судового рішення після дня вирішення спору, то постає питання: як визначити день його підписання (сторона, яка може бути незгодна з рішенням і хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення під розписку). Не всі сторони перебувають за місцезнаходженням Господарського суду; вони мають повертатися за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу, обгрунтовуючи її додатковими доказами, що також потребує часу, після чого знову їхати до місцевого Господарського суду зі скаргою, аби він переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [].
Є особливе питання, яке потребує уточнення та приведення його у відповідність з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види підсудності справ господарським судам залежно від наведених у кодексі підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені територіальна та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які передбачають не тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий вид підсудності, як предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104, 111-7, 111-10, у яких визначено предметну підсудність. Сам факт наявності таких неодноразових законодавчих визначень спонукає до внесення до інституту підсудності також предметної підсудності.
Слід звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок перегляду постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення конституційного права суб’єктів господарських правовідносин на судовий захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд скарги (подання), має залежати не від закону, а від згоди чиновника, хай навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції України – це найвища судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То ж як у державі в цьому випадку мають бути захищені порушені права та охоронювані законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька воля [].
Викладене торкається лише невеликої частки тих положень Господарського процесуального кодексу України, які можуть і повинні стати предметом широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.
1.4. Підвідомчість та підсудність спорів господарським судам
Підвідомчість – усталена законом сукупність повноважень господарських судів з розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх компетенції [30, 156].
Підвідомчість справ господарським судам встановлюється ст. 12 Господарсько-процесуального кодексу України. Її норми базуються на положеннях ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України “Про господарські суди”, відповідно з якими до ведення господарських судів відноситься розгляд всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Тим самим розмежовується компетенція господарських судів та інших органів, у тому числі судів загальної юрисдикції. Саме необхідністю такого розмежовування і обумовлена у першу чергу важливість проблеми визначення підвідомчості справ.
Завантажити реферат