Українське процесуальне законодавство передбачає низку заходів, що можуть вживатися з метою забезпечення позовних вимог. Зокрема, ст. 67 ГПК України визначає, що позов може бути забезпечено: накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосцються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документу, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Ухвала про застосування заходів до забезпечення позову може скасовуватися господарським судом, що розглядає справу. Але господарський суд не має права скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших підстав відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову (п. 10 Роз’яснення ВСУ від 23 серпня 1994 року № 02-5/611). В іншому випадку ухвала про забезпечення позову може оскаржуватись, причому подання скарги не зупиняє виконання ухвали. Доволі часто підставою для скасування заходів до забезпечення позову стає невідповідність таких заходів обсягу позовних вимог .
Деякі конкретизовані акти України передбачають більш конкретизовані заходи до забезпечення позову, що відображають специфіку відповідної сфери діяльності. Зокрема, ст. 53 Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII передбачає такі заходи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав: заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, передача в майновий найом, прокат, вивезення на митну територію України та інше, передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, зокрема, комп’ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними [].
Новелою українського господарського законодавства стала поява процесуального інституту “запобіжних заходів”. Підстави вжиття запобіжних заходів передбачені ст. 43-1 ГПК України і полягають в тому, що особа, яка має підстави побоюватись, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або ускладненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза, має право звернутися до господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову []. Запобіжні заходи включають: витребування доказів, огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов’язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи.
Слід відмітити, що згідно ст. 66 ГПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, а відповідно до п. 3 Роз’яснення ВАСУ від 23 серпня 1994 р. № 02-5/611 “найдоцільніше вирішувати питання забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду”.
Таким чином, проблема забезпечення позову полягає в тому, що єдиною умовою застосування заходів до забезпечення позову виявляється достатньо обгрунтоване припущення, що майно (грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред’явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. До того ж законодавець надає суду можливість оперувати категорією “достатньо обгрунтоване припущення”, не зазначаючи критерії такої обгрунтованості. І, що найголовніше, ГПК України не передбачає жодної відповідальності за збитки, завдані забезпечення позову відповідачеві, за умови необгрунтованості чи безпідставності позовних вимог [].
Таким чином поряд з позитивним нововведеннями до господарського законодавства залишився поза увагою інститут забезпечення позову. Встановлюючи відповідальність за безпідставне застосування запобіжних та тимчасових заходів, законодавець оминув увагою можливість відшкодування збитків за безпідставне забезпечення позову, невирішеним лишилося і питання зустрічного забезпечення позову.
2.3. Вирішення спорів в господарському суді
Судовий розгляд – одна з основних стадій в господарському процесу, в ході якої відбувається розгляд та вирішення справи по суті, тобто перевіряється законність та обгрунтованість взаємних вимог сторін та третіх осіб на підставі дослідження наданих доказів [ ].
Значення даної стадії полягає перед усім в тому, що своє найважливіше завдання - захист майнових та інших прав та законних інтересів організацій і громадян – підприємців і активний всебічний вплив на поліпшення їх господарської діяльності -–господарські суди виконують головним чином при розгляді і вирішенні виникнувших між ними правових спорів. Під час розгляду справи перевіряється обгрунтованість взаємних вимог та заперечень сторін; на основі всебічного, повного та об’єктивного дослідження зібраних доказів встановлюються їх дійсні права та взаємні обов’язки, визначаються умови та причини, що породили спір. Справа отримує своє остаточне, законне і обгрунтоване рішення. Саме в цій стадії більш повно виявляється початок господарського процесу. Значення зазначеної стадії полягає і в тому, що на основі аналізу та узагальнення досліджених на засіданні матеріалів та вірогідно встановлених обставин справи господарським судом розробляються пропозиції, спрямовані на вдосконалення господарських відносин, поліпшення господарського законодавства та усунення недоліків в діяльності організацій.
Одним з найважливіших факторів ефективності судового розгляду є оперативність розгляду справи [ ].
Говорячи про цільову установку на своєчасний розгляд та вирішення спору по суті в стадії судового розгляду, слід враховувати, що в нормах господарського процесуального права на суб’єктів процесу накладається зобов’язання здійснювати процесуальну діяльність у встановлені законом та судом строки. При чому вимоги законодавства сформульовані таким чином, щоб розгляд справи було завершено, як правило, в першому судовому засіданні. Лише аномальний розвиток процессу може призвести до відкладання вирішення справи, але і в цьому випадку строк повторного судового засідання повинен призначатися з додержанням встановлених законом процесуальних строків. Слід також враховувати, що порушення процесуальних строків, встановлених законом для суду, не звільняє його від здійснення необхідних процесуальних дій, спрямованих на правильний і оперативний розгляд та вирішення справи [ ].
Згідно ст. 69 ГПК України спір повинен бути розглянутий господарським судом в строк не більше двох місяців з дня отримання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості з опротестування векселю повинен вирішений господарським судом в строк не більше одного місяця з дня отримання позовної заяви. У виключних випадках голова господарського суду або заступник голови господарського суду має повноваження збільшити строк вирішення спору, але не більше ніж на один місяць. За клопотанням обох сторін або клопотання з одної сторони, погодженого з іншого боку, спір може бути вирішений в більш подовжений строк, ніж встановлений законом.
Завантажити реферат