До першого фактору, який умовно можна охарактеризувати як „внутрішню гармонію” увійшли такі характеристики, як адаптивність, самоприйняття, емоційна комфортність, інтернальність та (з мінусом), фрустрація і тривожність. Цей фактор описує 24,63323% загальної дисперсії. Другим фактором виявилася професія, третім – поєднання уяви та інтуїції („свобода мислення”), четвертим – творче ставлення до професії. Мотиваційний конфлікт разом емоційно-негативними станами увійшов до п’ятого фактору, який описує всього 6,45627% загальної дисперсії („внутрішня суперечливість”). Шостим фактором стала агресивність, сьомим – емоційно-позитивні стани, восьмим – ескапізм та дев’ятим – освіта. Спроба ж виділити менше число факторів (5 чи 7) користуючись критерієм кам’яного зсуву призвела до втрати впливу мотиваційного конфлікту (додаток 6 та 7).
При виділені 7-ми факторів другим фактором виявилися поєднання професії та наявності постійного заробітку („матеріальна забезпеченість”), третім все так же залишилася інтуїція, хоча вже і без уяви, а четвертим – оригінальність та почуття гумору („нестандартність мислення”). В п’ятому факторі взагалі ж не залишилося суттєвих чинників. При такому виділенні факторів вони описують 69,45560% загальної дисперсії.
Спроба ж виділити ще менше число факторів (5-ть), більше ніяких цікавих закономірностей не виявила. Тим більше, що 5-ть факторів описують всього 58,55028% загальної дисперсії. Тому з високим рівнем достовірності можна стверджувати, що факторний аналіз, як і кореляційний, ніякого достатньо значимого зв’язку мотиваційного конфлікту з іншими характерними ознаками особистості фактично не виявив. Тим більше, що в п’ятому факторі він існував наряду з емоційно-негативними станами, які й так були виділені на його основі.
В той же час наявність станів тривожності та фрустрації все так же виявилася обернено пов’язаною зі здатністю особистості до адаптивності і супроводжуючими її факторами.
Таким чином можна зробити висновок про те, що гіпотеза про зв’язок внутрішнього мотиваційного конфлікту з такими ознаками особистості як здатність до адаптації в соціальному середовищі, самоприйняття і наявність емоційної комфортності не підтвердилася. Проте гіпотеза про обернений зв’язок цих же рис зі станами фрустрації і тривожності знайшла своє повне підтвердження. Тому можна стверджувати, що наявність мотиваційних конфліктів далеко не завжди свідчить про загальний стан внутрішньої конфліктності особистості, значно більший вплив на неї можуть мати інші фактори, як-от внутрішня гармонійність, професія та творче ставлення до неї, відсутність внутрішньої суперечливості, матеріальна забезпеченість, свобода і нестандартність мислення, можливо навіть – невисока здатність до співпереживання іншим людям (невисокий емоційний інтелект).
З точки зору психоаналізу отриманий результат виявився цілком закономірним, так як психоаналіз говорить саме про динамічні стани особистості, про енергію в розвитку. В даному ж випадку „Методика діагностики внутрішнього конфлікту” виявляється спрямованою більш на виявлення когнітивних уявлень, які далеко не завжди можуть відображати щось справді суттєве для людини (як-от краса природи і мистецтва), або виявляти і без того зрозумілі речі (цінність кохання, сімейного життя і здоров’я). До того ж значимими для людини ці уявлення будуть ставати лише в одному разі – тоді, коли зі сфери абстрактного мислення перейдуть в площину активної спрямованості, будуть мати відношення до її реальних потреб, будуть описувати її найближче, а не віддалене, майбутнє. З цієї точки зору можна припустити, що можливо така методика виявлення внутрішнього мотиваційного конфлікту більше підходить для діагностування людей, в яких цей конфлікт цінностей вже почав проявлятися на фізичному плані, у вигляді психосоматичних захворювань. Тим більше, що тільки в одного опитуваного (№34) за методикою самооцінки психічних станів „Сім станів”, емоційно-негативні стани переважили рівень емоційно-позитивних. І саме цей опитаний й скаржився на можливу наявність психосоматичних захворювань (періодичні сезонні головні болі незрозумілого походження восени і весною). Або, можливо, список цінностей, який пред’являвся опитуваним, автором методики не зовсім вдало підібраний. Так, наприклад, порівняно з методикою М. Рокича в ньому не виявилося деяких достатньо важливих цінностей (всього шість): життєвої мудрості (зрілості суджень і здорового глузду, що досягається життєвим досвідом); суспільного визнання (поваги оточуючих, колективу, товаришів по роботі); продуктивного життя (максимально повного використання своїх можливостей, сил і здібностей); розвитку (роботи над собою, постійного фізичного і духовного вдосконалення); розваги (приємного, необтяжливого проводження часу, відсутності обов’язків); щастя інших (благополуччя, розвитку і вдосконалення інших людей, всього народу, людства в цілому). Свій вплив на результати даної методики звичайно міг мати і певний соціально-культурний чинник – цікаво було б виявити, наприклад, чи цінність сімейних відносин і кохання набиратиме аж настільки високих значень в усіх без винятку опитуваних і в інших регіонах України, а чи є більше притаманною саме для Галичини, де сімейні і релігійні цінності традиційно стоять на першому плані.
Аналіз отриманих результатів з розподілом за статтю представлений у вигляді порівняльного аналізу в додатку №8. Як бачимо, відмінностей у проявах наявності мотиваційного конфлікту за статями не виявлено, але спостерігається відмінність у рівнях тривожності та фрустрації у жінок – в них ці стани більш сильно виражені (9,71429 та 9,28571 відповідно проти 6,73333та 6,26667 у чоловіків). Також вищий рівень ригідності (10,52381 проти 8,06667) та менший – інтернальності (61,04762 проти 71,60000).
4.4.3. Інтерпретація результатів.
В загальному можна стверджувати, що психоаналітичний підхід, який приділяє основну увагу саме вторинним ознакам внутрішнього конфлікту, таким як наявність емоційно-негативних станів, наявність станів тривожності і фрустрації, або пов’язує їх з певними динамічними рисами особистості, такими як ригідність, виявився більш достовірним для опису внутрішніх конфліктів особистості, ніж підхід мотиваційний. Ймовірно це пов’язано з тим, що як це вже припускалося в теоретичній частині даного дослідження, він випускає з виду підсвідомі чинники поведінки людини – те, що нею не усвідомлюється, а тому й приховується від її уваги. І тільки тоді, колі ці суперечності набувають такого розмаху, що починають проявляти себе у вигляді психосоматичних захворювань, вони стають доступними для свідомого сприйняття.
Можна також припустити, що оскільки внутрішні конфлікти людини можуть розвиватися не тільки в мотиваційній, але й в когнітивній, поведінковій чи емоційних сферах, методика визначення наявності внутрішнього конфлікту лише як конфлікту мотиваційного не завжди виявляється в достатній мірі достовірною. Крім того, характерною ознакою внутрішніх конфліктів є те, що навіть усвідомлюючи саму проблему, майже завжди людина так і не усвідомлює іншу сторону такого конфлікту, яка через це й далі залишається від неї прихованою. А тому на практиці й виявляється більш доречним судити про наявність внутрішніх конфліктів за їх вторинними маркерами – наявністю станів тривожності і фрустрації. Чи принаймі – за самооцінкою людиною свого емоційного стану на даний момент. Мотиваційний підхід, можливо, був би більш вдалим для практичного застосування, якби використовувана методика дійсно вимірювала саме мотивацію – тобто те, що відображає реальні прагнення і потреби людини. Проте „Методика диагностики внутреннего конфликта” була створена на основі списку термінальних цінностей Рокича і відображає не стільки мотивацію, як систему цінностей людини – ті її когнітивні уявлення, які далеко не завжди можуть мати безпосередній вплив на її поведінку чи на процес прийняття нею рішень. З точки зору психоаналітичного підходу це відображає ту частину структури особистості, яка відповідає „Супер-Его” і виконує контролюючі функції. Проте розвиток психічної енергії (лібідо) завжди носить інстинктивний характер, йде з безсвідомого „Воно”. Тому мотиваційне протиріччя проявляється в протиріччі між „Воно” і „Супер-Его” – між енергією лібідо і можливістю її реалізації. Функція ж „Его” в цьому сенсі повинна полягати в максимальному використанні доступної йому енергії і в знаходженні таких способів її реалізації, які є допустимими з точки зору морально-етичних принципів „Супер-Его”. Тоді ж, коли ми говоримо лише про систему цінностей людини, хай навіть і визначаючи їхню цінність і доступність, ми говоримо лише про когнітивні уявлення „Супер-Его”, без реального наповнення їх продуктивною енергією нижчих рівнів свідомості, тобто фактично викидаємо з уваги емоційно-вольові якості людини. Тому для визначення наявності в людини мотиваційного конфлікту і вимірювання його рівня більш доцільно було би проводити вимірювання не стільки розриву між цінністю і доступністю, а між бажаннями (чи потребами) людини і доступністю їх реалізації, між „хочу” і „можу”, або між „можу” і „дозволено” – якщо говорити про конфлікт саме між Его і Супер-Его. Таке поєднання мотиваційного і психоаналітичного підходів в одній методиці напевно дозволило би виправити існуючі недоліки кожного з них і більш достовірно визначити наявність внутрішніх конфліктів. Автор методики Є. Фанталова вважає проте, що „індекс „Ц-Д” являється (…) індикатором внутрішніх конфліктів в мотиваційно-особистісній сфері людини, оскільки його величина завжди буде вказувати на ступінь розходження між тим, що є і тим, що повинно бути, між хочу і маю, а також між хочу і можу” [30, c.26], але в контексті отриманих в даному дослідженні результатів з цим її твердженням доведеться не погодитись.
Завантажити реферат