3. Характерною ознакою інтрапсихічних конфліктів є відчуття втрати влади над власною особистістю, залежності від зовнішніх сил. В той же час усвідомлення підсвідомості як частини себе в рамках психодинамічного підходу, робить людину менш залежною і більш владною над власною поведінкою за рахунок усвідомлення нею цієї раніше невідомої їй частини власного „Я”. Тобто з цієї точки зору вже сама спроба розгляду раніше цілісного конфлікту різних мотивів однієї особистості як конфлікту між різними частинами її „Я” вже є своєрідним актом усвідомлення конфлікту, і тому вже змінює його суб’єктивне сприйняття.
4. З суб’єктивної точки зору невроз, як крайній варіант розвитку інтрапсихічних конфліктів, дуже часто інтерпретується різними дослідниками [23, 27, 38] як відчуття невпевненості: з одного боку – прагнення до відчуття комфорту і безпеки, а з іншого – неможливості вибору вдалої моделі власної поведінки для досягнення цього комфорту. Тому по великому рахунку суб’єктивною ціллю інтрапсихічного конфлікту, про що саме не йшлося б, завжди стає лише одне – повернення відчуття внутрішнього комфорту, впевненості у власній поведінці. В той же час об’єктивно людина виявляється неспроможною досягнути цього власними силами, а тому й змушена звертатися до досвіду, порад чи допомоги інших людей, які переслідуючи свої цілі, дуже часто будуть вимагати від неї такого типу поведінки, який вигідний найперше їм, а не їй – таким чином ще більше посилюючи її відчуття власної неспроможності. З цієї точки зору інтрапсихічний конфлікт можна розглядати як конфлікт між окремо взятим індивідом та іншими людьми за право на „керування” його поведінкою заради досягнення відчуття внутрішнього комфорту, об’єктивно доступного тільки комусь одному з них – або самій людині, або – її оточенню.
5. Таким чином проблема поведінки людини в стані неврозу полягає в тому, що відчуття безпеки вона можна отримати тільки внаслідок реалізації власної поведінки, і в той же час – в неї відсутні критерії правильної оцінки цієї поведінки. Тому вона й потребує допомоги когось іншого, хто б нею „покерував” якийсь час, взяв на себе відповідальність за її життя – так, щоб протягом цього часу вона змогла скопіювати запропоновану їй поведінку на майбутнє, зрозуміти чи створити критерії оцінки її правильності – і тоді вже „повернути владу над власною особистістю в свої руки”. Тобто в цьому разі конфлікт проявляється як прагнення звільнення від залежності, можливість розвитку другого суб’єкту конфлікту – утвердження власного „Я”. І якщо це іноді не вдається, то перш за все тому, що людині не вдається зрозуміти поведінку іншої людини – тієї, яка й керує в даному разі її власною поведінкою, так що в результаті замість звільнення від залежності, вона, здається, потрапляє в нову залежність. Тобто з цієї точки зору конфлікт полягає в тому, що з одного боку людина прагне звільнитися від залежності, а з іншого – навпаки, потрапляє в нову й ще більшу залежність, в чому й проявляється об’єктивна несумісність цілей цих двох сторін невротичного конфлікту.
В зв’язку з тим, що в інтрапсихічних конфліктах джерелом конфлікту фактично є одна й та ж фізична особа, конфлікти виникають між різними частинами її особистості – наприклад між різними мотивами її поведінки, а тому не завжди піддаються свідомій оцінці. Це зумовлює певну складність в їх розумінні конфліктів, проте саме завдяки цьому вони потенційно й містять в собі можливості для подальшого розвитку особистості саме за рахунок усвідомлення нею внаслідок такого конфлікту цих приховуваних раніше мотивів.
Тому коли людині вдається пережити такий інтрапсихічний конфлікт, усвідомити його чи вирішити його якимсь іншим чином, він дуже часто стає обов’язковою умовою її подальшого психічного розвитку. На цьому, зокрема, наголошувала А. Фрейд, розглядаючи віковий розвиток людини саме під таким кутом зору [33]. Інші дослідники [38, 43] теж звертають увагу на необхідність інтрапсихічних конфліктів для повноцінного розвитку особистості. Таким чином внутрішні конфлікти можуть бути сходинкою на шляху розвитку особистості. А часто навіть – можуть бути й чи не єдиною умовою такого розвитку – недаремно людей талановитих і геніальних нерідко описують саме як суперечних особистостей, як людей, яких роздирають внутрішні протиріччя. Тільки якщо невротична людина намагається придушити в собі ці конфлікти, які через це стають для неї перешкодою на шляху її нормального й повноцінного життя, то люди талановиті тим чи іншим чином реалізовують їх через свою творчість і діяльність, використовуючи таким чином конфлікти як додаткове джерело, що стимулює їхню поведінку.
1.3. Механізми інтеріоризації конфліктів.
Будь-які конфлікти зароджуються в зовнішньому по відношенню до людини світі. Пов’язано це з тим, що повноцінне формування особистості відбувається лише в соціальному середовищі, тільки наслідуючи чи копіюючи поведінку інших, людина і стає людиною. Тому кількість внутрішніх конфліктів людини буде залежати від кількості конфліктів в її зовнішньому житті і від того, яка частина з них перейде у внутрішній план. Внутрішніми вони стають в тому разі, коли так і не знаходять свого вирішення в зовнішньому світі, але разом з тим залишаються й надалі важливими для людини, а тому й переходять у внутрішній план. Таким чином конфлікт, щоб стати внутрішнім, повинен:
а) залишитися невирішеним;
б) інтеріоризуватися.
Зокрема, психоаналітики вважають, що невирішені конфлікти раннього дитинства служать основним джерелом, що породжує проблеми й у дорослому житті. В дитячому віці такий конфлікт найперше може виникати між бажанням отримати щось важливе для себе і перепонами на шляху до його отримання. Чи то – зовнішніми перепонами, наприклад неможливість досягнути чогось через матеріальні чи соціальні закони зовнішнього світу, чи то – внутрішніми – нездатність досягнути чогось внаслідок внутрішніх заборон, конфлікт системи цінностей (в принципі можна, але покарання буде ще гіршим). З точки зору З. Фройда [34] – це конфлікт між принципом насолоди, згідно з яким живе внутрішній світ людини, і принципом реальності – який діє у зовнішньому.
Схожим може бути механізм формування внутрішніх конфліктів і в дорослому віці. Але тут слід додати, що до внутрішнього конфлікту в принципі може призводити не тільки ще невирішений в зовнішньому світі, але й вже розв’язаний конфлікт. Наприклад в процесі ескалації якогось одного конфлікту людина може почати переслідувати ті цілі, які спочатку не ставила перед собою – підкорення іншої людини, її моральне чи й фізичне знищення. Або, в іншому випадку – вона сама може спеціально провокувати певний конфлікт заради досягнення якихось інших своїх цілей. І в одному, і в іншому випадку така конфліктна модель поведінки, яка в зовнішньому світі начебто цілком успішно себе реалізовує, насправді може виявитися пов’язаною з серйозним порушенням певних моральних чи соціальних норм поведінки. А тому – стане асоціюватися для людини з чимось недопустимим для неї. Тоді особа опиняється в ситуації, коли вона, з одного боку, виявляється нездатною відмовитися від отриманої „перемоги”, а з іншого – плоди цієї „перемоги” виявляються неприйнятними для неї в силу її морально-етичних норм. Таке протиріччя може породити відчуття фрустрації й виснаження, стати прикладом негативної ролі конфліктів в розвитку людини. Тоді, навіть вирішивши зовнішній конфлікт з максимальною користю для себе, вона опиниться перед наслідками свого морально-етичного вибору, починає відчувати свою вину за здійснені щодо інших дії. А тому іншою стороною розвитку конфліктів дуже часто стає саме усвідомлення недопустимості тих чи інших дій, відчуття сорому, пов’язане з порушенням тих чи інших соціальних норм. Творець диференційної теорії емоцій К. Ізард вважав, що „адекватною реакцією на переживання сорому можна вважати готовність індивіда до самовдосконалення. Сором викликає загострену увагу до самого себе або до деяких аспектів „Я”, а значить, наступне осмислення ситуації, яка викликала сором, і власних переживань, сприяє примноженню знанню індивіда про себе” [9, с.367].
Завантажити реферат