Сьома стадія за Еріксоном [7], 40-60 років (55 для жінок) – зрілий вік, коли діти вже стали підлітками, а батьки міцно зв’язали себе з певним родом діяльності. На цій стадії особистість переживає конфлікт, протилежними сторонами якого є прагнення до відстоюванням загальнолюдських цінностей і самозаглибленістю, конфлікт між генеративністю і стагнацією. Людина повинна досягти соціальної відповідальності і зрілості громадянина, або інакше повністю замкнеться на собі, так що її головною турботою стане задоволення лише власних потреб.
Крім того, багато дослідників вважають, що протягом усього періоду дорослості залишаються актуальними питання ідентичності. Процеси досягнення ідентичності забезпечують відчуття неперервності досвіду дорослого життя. Наприклад в перехідний вік 30-35 років для жінок задачі лежать в області почуттів, для мужчин – в інтелектуальній сфері. Для жінок головне завдання пов’язана з філософською оцінкою взятих на себе обов’язків по відношенню до себе, так і по відношенню до близьких. Чоловік тим часом повинен переосмислити своє місце в соціально-психологічному просторі, побачити інший потенціал власного „Я”, пов'язаний з наставництвом, керівництвом, примиритися з фізичним спадом. Якщо для жінки основне місце займають сім’я і робота, то для мужчини не менше значення мають друзі і суспільство в цілому.
Основним новоутворенням цього періоду стає досягнення особистісної зрілості. Зараз в психологічній літературі це поняття використовується часто, але розуміється неоднаково різними авторами. Наприклад О. Штепа [41] характеризує її не просто як психологічну зрілість, складовими якої є емоційна та інтелектуальна зрілість, але й як здатність до самопізнання, відповідний рівень саморозуміння та особливості самоставлення [41, с.87]. Тобто фактично – здатність до самоприйняття. Саме в цей період відбувається певне переосмислення попередніх життєвих цінностей – та криза ідентичності, яка дозволяє людині віднайти своє внутрішнє „Я”. Цікаво, наприклад, що А. Маслоу [20] наголошував, що йому майже не вдавалося знаходити людей, які б підпадали під ознаки самоактуалізованих особистостей, серед студентів. Тому до певної міри можна стверджувати, що така здатність до самоактуалізації приходить саме зі здобуттям певного життєвого досвіду, можливо – внаслідок переживання саме цієї кризи ідентичності. В значній мірі це може бути зумовлено тим, що з віком, зі здобуттям певного життєвого досвіду, людина навчається відносно легше оминати протилежності, усвідомлює, що не все в житті ділиться на „чорне” і „біле”.
Таким чином в цей віковий період (21-60 рр.) внутрішні конфлікти людини часто зумовлюються вже не так її особистісними рисами, як прагненням до самоствердження і вмінням позитивно вирішувати протиріччя, що являється основною ознакою зрілої дорослої людини. Не усі дорослі розвивають однакові способи взаємодії з середовищем, формують своє життя одним і тим же чином, їх шляхи можуть суттєво відрізнятися. Проте спільними для них є певні, визначені культурою, соціальні характеристики. Наприклад такі, як ті ролі і взаємовідносини, які являються частиною сімейного і професійного життя. Крім того, соціальний і емоційний розвиток впродовж цього періоду поєднується з поступовими фізичним змінами, які відбуваються протягом дорослого віку, а також з ростом об’єму знань, вмінь та досвіду. Певний вплив можуть мати і несподівані травматичні події, які можуть відбуватися як на особистому, так і на соціокультурному рівні. А також – вимоги і обмеження конкретного культурного середовища, які визначають те, як різноманітні індивіди реагують на певні події. Так, наприклад, криза середнього віку не є аж настільки характерною для колективістських культур Сходу. Тому з достатнім рівнем достовірності можна стверджувати, що більшість внутрішніх конфліктів періоду дорослості визначаються трьома основними факторами – індивідуально-характеріологічними особливостями особистості, найбільш притаманними даному періоду життя віковими конфліктами та здатністю людини до особистого розвитку.
3. Умови розв’язання внутрішніх конфліктів.
3.1. Вміння розв’язувати протиріччя.
Крайнім варіантом розвитку внутрішніх конфліктів стають невротичні схильності, неврози, депресії, суїцидальні спроби, незрозумілі страхи і тривоги, тощо. Пов’язано це не тільки з самим виникненням внутрішніх конфліктів, але й з невмінням особистості вирішувати подібні проблеми, розв’язувати протиріччя. Зокрема Р. Мей стверджує, що "при невротичній тривозі розрив між очікуваннями і реальністю проявляється в формі протиріччя. Очікування і реальність не співвідносяться між собою, і, оскільки переживання постійної напруги цього розриву нетерпимо, людина застосовує невротичне спотворення реальності. Хоча спотворення служить захисту людини від невротичної тривоги, в кінцевому результаті воно робить протиріччя між очікуванням і реальністю більш ригідним, а значить готує ґрунт для більш сильної невротичної тривоги” [22, с.321]. Тобто насправді механізм уникнення протиріч в невротика замість їх вирішення – лише ускладнює ситуацію. Але не в кожному випадку таке невміння сприймати протиріччя породжує невроз – він виникає тільки тоді, коли це невміння асоціюється для людини з відчуттям загрози, чимось, що може загрожувати самому її існуванню.
І хоча неврози є крайнім варіантом розвитку внутрішніх конфліктів, але безперечно зрозуміло, що й для здорових людей їхнє розв’язання теж нерідко пов’язане з необхідністю вирішення якихось надважливих для них завдань. Перш за все тут слід відмітити, що саме початкове „загострення” протиріч дозволяє людині в нормі легше вирішувати складні проблеми. Для цього вона спершу повинна розділити проблему на протилежні складові, а потім за законами комбінаторики утворити з цих двох протиріч чотири можливих варіанти подальшого розвитку, з яких вже й може вибирати те, що їй найбільше підходить.
Виникає така можливість завдяки наявності в реальному фізичному світі постійної складової, яка впливає на усе наше життя – часу. Саме він й визначає той принцип реальності, який на відміну від підсвідомого діє у реальному житті і на який посилався З. Фройд [34]. Справжнє значення для нас мають тільки ті події, завдяки яким ми можемо або отримати щось хороше для себе, або позбутися чогось поганого. Тому будь-яка мотивація матиме сенс лише тоді, коли буде спрямована в майбутнє, пов’язана з часом. І тому будь-яку подію чи ситуацію, навіть здавалось би достатньо стабільну, людина розглядає як хорошу чи погану для неї, залежно від того, що вона принесе їй, на її думку, в майбутньому.
Через це кожну подію перш за все треба розглядати і через її протилежність, так як ми ніколи не можемо бути остаточно впевненими в тому, якою саме вона згодом виявиться для нас. На подібне, наприклад, неодноразово звертав увагу К. Юнг [44], всіляко підкреслюючи суперечливість внутрішніх уявлень особистості. Так в нашому підсвідомому з одного початкового уявлення завжди утворюються два суперечних бачення (наприклад пошуки сенсу життя автоматично породжують відчуття безглуздості існування). А потім, так як кожне з цих уявлень в майбутньому може розвиватися вже по-різному, ми й отримуємо чотири можливих комбінації. Наприклад те ж відчуття безглуздості існування, від якої так страждала екзистенційна психологія, може виявитися хорошим для того, хто прагне звільняться від непосильних для нього обов’язків. Тоді, усвідомивши марність і непотрібність своїх зусиль, він може повернути собі втрачену свободу і зайнятися нарешті тим, чого справді хоче, віднайти своє „Я”. Тому насправді в кожній протилежності потенційно існує чотири варіанти розвитку:
Завантажити реферат