Інформаційне Суспільство: бути чи не бути

І знаєш що, дорогий читачу? Так називають саме тебе! Ти – “н.з.” держави, який саме час дістати й задіяти у будівництві ХХІ сторіччя – у будівництві Інформаційного суспільства.

Розділ четвертий

Соціально-психологічні аспекти формування Інформаційного суспільства

Коннектикутський янкі Тайтус Муді, персонаж комедійного радіошоу Фреда Аллена (професійне ім’я актора, продюсера й письменника Джона Саллівана) 20-х років “Allan’s Alley” на питання: “Що ви думаєте про радіо?” відповів: “Не розумію, для чого могли б знадобитись меблі, що розмовляють”. 76

Як ти, читачу, вже здогадався, ми починаємо розгляд наступної проблеми – необхідності серйозної соціально-психологічної адаптації індивіда до сприйняття інновацій. Недостатньо надати у розпорядження людству нову техніку, нехай навіть найрозумнішу і найзручнішу. Наскільки б вона не полегшувала життя і не розширювала коло можливостей індивіда, але доки кожна людина не прийме технологію як частку саме свого життя, а не чужого довколишнього світу – скільки-небудь значних зрушень у суспільстві не відбудеться.

Тут спрацьовує принцип страуса: доки кожен не розплющить очей і не захоче побачити зміни – можна вважати, що, практично, вони не існують. Так, можна запровадити електронну пошту, віртуальний центр працевлаштування чи найдешевший онлайновий магазин, але все це будуть лише зовнішні зміни, що відповідатимуть саме новим технологіям, а не новому способу життя.

Тут цілком правий Петроній Арбітр, сатирик часів Нерона, який казав, що людині властиво затівати перестановки щоразу, як виникають нові умови. Проте за всієї видимості руху вперед, насправді це призводить до плутанини, безрезультатності й занепаду духу.

Нові технології мають перестати бути новими у розумінні “ненадіваного плаття” для сільської модниці – його придбали, проте й не думають чіпати до “особливого випадку”. Шкода лише, що “особливий випадок” найчастіше означає власний похорон.

Коли речі із застосування інформаційних технологій стануть такими ж буденними, як джинси – що їх і на свято, і на роботу, і на відпочинок, і лагодити авто – це буде означати, що змінився внутрішній світ людей. І тоді ми виявимо, що “нова цивілізація” вже настала. Ми просто живемо в ній, але так і не помітили – відколи.

Тож “як добитися того, аби люди користувались технологіями після того, як отримають доступ до них? Це ще одне завдання освітнього характеру, котре мають розв’язати держави”. Як ви гадаєте, хто саме настільки покладається на офіційні рішення? Ви не повірите, але це – Білл Гейтс, який завжди нарікав на бажання держави влізти усюди й регламентувати практично всі сторони діяльності корпорацій.

Більше того, приклад, що найбільш надихає в цьому плані Гейтса – Китай, в якому “старший брат” встромляє носа в кожну шпарину й намагається цензурувати навіть зміст гіперпросторового спілкування своїх громадян. Проте там процвітає ринок персональних комп’ютерів, і уряд все ж прагне розвинути у громадян навички використання нових технологій.

Чиновники усвідомлюють, що комп’ютерна грамотність населення підвищить економічну конкурентоспроможність Китаю. Тому китайський уряд видав Пекінському телебаченню й фірмі RXL Pulitzer (Сіетл, штат Вашінгтон) замовлення на створення щотижневої телевізійної програми, яка б розповідала про персональні комп’ютери.

Комедія положень “My Computer Family” (“Моя комп’ютерна родина”) з життя родини Чжао стала одним з найпопулярніших телевізійних шоу в Китаї. Серіал транслюється на 20 найбільших телевізійних станціях країни.

І що б не диктувала політика, ринок диктує своє. Тож спонсорами “державного комп’ютерного виховання” у Китайській Народній Республіці виступають корпорації “Майкрософт” та “Компак Комп’ютер”. 77

Але що значить “почати користуватися” доступними технологіями? Яких вмінь це вимагає від людей, і чи не можна обійтись без набуття “інформаційних” навичок? Як і де навчитись “жити по‑цифровому”? Скільки часу й зусиль це від нас вимагатиме? Якої “порції” навчання нам вистачить на наше життя?

Потрапивши до електронного суспільства, стаєш не лише робітником розумової праці, але й її споживачем. Та аби ця праця була ефективною, вчитися доводиться щогодини.

В новому суспільстві просвіта – важлива частка щоденного життя. Надто важлива, аби віддати її на відкуп лише школам і інститутам. Знання стають складовою частиною товарів, виробництва, послуг і розваг, тому завод, офіс і дім перетворюються на навчальні заклади. Дедалі частіше інтерактивні засоби навчання вбудовують у товари, так що користування ними передбачає навчання.

Ще більше змінюються звичні погляди на кар’єру та набуття фаху. Про плани побудови кар’єри доведеться забути. Чи справді треба буде відкинути всі сподівання на стабільність та передбачуваність професійного життя?

З цього приводу Луї Росс, головний інженер “Форд Мотор”, так настановляє студентів-політехніків: “У вашій кар’єрі знання – щось на зразок молока. Термін придатності надруковано на пакеті. Термін придатності інженерного диплому – близько трьох років. Якщо на цей час ви не поповните знання, отримані в інституті, чимсь новим, ваша кар’єра скисне”. 78

Навіть гірше – коли ви лише закінчуєте чотири курси за науковою чи технічною спеціальністю, половина того, чого вас навчали, встигає застаріти. Фахівець – це вже не той, хто раз у житті навчився щось робити як слід. Фахівець – той, хто засвоює знання, обсяг яких подвоюється що півтора року. І це не косметичне підправлення деяких моментів: використовувані в роботі технології й зміст роботи змінюються часто й всерйоз.

Хтось вважає, що може дозволити собі лишатись осторонь цих всіх нововведень – адже все одно їх потік ніколи не припиняється. Але тоді він має бути готовий до наслідків – відриву від решти суспільства та консервації у власному світі, що відмовився змінюватись. Робертсон Дейвіс, автор “Дептфортської трилогії”, 1993 року сказав: “Світ, в якому я живу, настільки не схожий на світ, в якому я народився, що якщо на це не звертати уваги, я перетворився б на викопну людину”. 79